Долина Чотирьох Хрестів - Ігор Михайлович Забєлін

писати, ми підсвідомо найбільше й найохочіше вірили письмовим документам, слову. І навіть тепер, маючи перший у світі хроноскоп, здатний об’єктивніше і точніше відтворити картини минулого, ніж будь-яке письмове свідчення, що неминуче відбиває симпатії та антипатії автора, — ми все ж засіли за папери, навіть не подумавши вдатися по допомогу до свого чудесного апарата… Зневажливе ставлення до хроноскопа й примусило нас затратити деякий час на абсолютно безпідставні домисли.

Пілот і штурман, задоволені, що їм теж дозволили розбирати папери, відчували себе щонайменше Шерлоками Холмсами і на чому світ стоїть лаяли «негідника» (вислів належить штурманові), який порізав і порозкидав у незрозумілому приступі люті щоденники учасників експедиції.

— Занесло чорта! — лаявся пілот. — Треба ж такому статися. Вже, здається, в такій глушині стоїть поварня! Навіть чукчі не пасуть поблизу оленів.

— А по-моєму, його не занесло, — заперечив Берьозкін. — По-моєму, все сталося в шістнадцятому році, і саме цю трагічну історію хотів розповісти вмираючий Зальцман. Очевидно, один з учасників експедиції збожеволів і його довелося…

Берьозкін не закінчив, але ми зрозуміли його. Хаос у поварні не залишав сумнівів, що там побував божевільний…

— Звичайно, після того, що вони пережили, — сказав штурман, — усе могло трапитись.

Більше він не лаяв «негідника».

Розбирання старих, вицвілих, ламких паперів потребує певних навичок. У цій справі я мав незрівнянно більший досвід, ніж Берьозкін та наші помічники — пілот і штурман. Тому поступово я відтіснив їх на другий план, їм довелося майже весь час сидіти склавши руки, а це, як відомо, заняття дуже нудне. Мабуть, через те думки пілота і штурмана повернулися до вертольота і хроноскопа, що був там; нам ввічливо нагадали обіцянку першого ж дня показати, як працює хроноскоп.

— Ось, — штурман обережно підняв з долівки заіржавілий ніж, принесений з поварні пілотом. — Провентилювали б ви цю штучку.

Симпатії Берьозкіна, при всій його повазі до письмових документів, теж були на боці хроноскопа; від діла я його усунув, і він вирішив, — очевидно не без таємного умислу, — вразити пілота й штурмана досконалістю хроноскопа.

— Дай-но якийсь документик, — попросив він у мене. — Ознайомлю хлопців з хроноскопією…

Прохання мені не сподобалося: доки папери не розібрані й не систематизовані, краще їх не чіпати. Я зам’явся і пробурмотів, що зараз мені зможе знадобитись будь-який з цих аркушів.

Штурман знову помахав перед нами ножем.

— Можна ж цю штучку…

Тепер засвітилися очі в Берьозкіна. Досі ми обмежувалися хроноскопією письмових документів, а тут випадала нагода перевірити хроноскоп на зовсім іншому матеріалі.

— Ходімо, — сказав він штурману і пілоту. — Нехай Вербинін командує тут сам.

Мене найбільше цікавили щоденники начальника експедиції Жильцова. Порівнявши різні тексти й почерки, я, нарешті, знайшов записи самого Жильцова. Вони були дуже пошкоджені. В душі я теж проклинав безумця, який порізав і пошматував щоденники, але робота успішно посувалася вперед, і я сподівався днів за два закінчити попередню розробку матеріалів.

За часом, уже давно настала ніч, а я працював, радіючи, що на Чукотці зараз полярний день і короткі сутінки настають тільки опівночі. Я так захопився власними справами, що, почувши крик Берьозкіна, не звернув на нього уваги, — він просто не дійшов до моєї свідомості.

Берьозкін, а слідом за ним і пілот увірвалися в палатку.

— Ти що, заснув? — накинувся на мене Берьозкін. — Гукаємо тебе, гукаємо! Швидше, швидше! Зовсім несподіваний результат!

Він тяг мене за собою, але я спочаку ретельно прикрив документи і тільки після цього вийшов з палатки.

— Що трапилося?

Берьозкін і пілот, не відповідаючи, тягли мене до вертольота, а штурман, вискочивши з машини нам назустріч, вигукнув:

— Ніж заіржавів від крові! — він ковтнув повітря і тихо додав: — Самогубство. — Потім, уже зовсім іншим тоном, не приховуючи захоплення, сказав, маючи на увазі хроноскоп: — Ну й апаратик! Просто диво!

— Серйозно… самогубство? — зупиняючись запитав я.

— Так! Тричі повторював завдання, по-різному формулював його, — відповів Берьозкін, — а результат той самий…

— На кого схожа людина?

— Портрет, на жаль, дуже нечіткий. Ні на Зальцмана, ні на того, з жорстоким обличчям, не схожий…

— І він… — я зробив виразний рух великим пальцем в бік власного серця.

— Саме так, — зітхнув Берьозкін.

— Здається, у Зальцмана справді були підстави мучитись і запитувати: праві чи ні?

— Не знаю, нічого не розумію, — чесно признався Берьозкін. — І неясно, коли це трапилось.

Епізод цей, збережений у «пам’яті» хроноскопа і знову продемонстрований, справив на мене важке й неприємне враження. Мені навіть не хочеться описувати, який вигляд усе це мало на екрані. Зазначу тільки, що, коли вірити хроноскопу, самовбивець перебував у стані буйного шаленства. Всім нам здалося, що саме він порізав документи. Я погодився піддати хроноскопії деякі дуже пошматовані аркуші, і хроноскоп