Lux perpetua - Анджей Сапковський
Побоїщем сновигали мародери, селяни з навколишніх сіл; вони переміщалися хильцем і своєю поставою та нервовими рухами нагадували звірів. Або демонів-трупожерів, хворих на світлобоязнь.
Рейневан пришпорив коня. Він хотів іще перед смерком приєднатися до армії Табора.
Заблукати він не боявся. Дорога була позначена димами пожарищ.
Зустріч із керівниками рейду виявилася неприємною. Рейневан сподівався цього, бо за останні місяці вже не раз із цим був зіткнувся. Він уже відчував на собі сповнені жалю погляди, запинки в розмові, співчутливе кивання головою, буцімто солідарні чоловічі обійми і буцімто дружнє поплескування по плечі. Наслухався закликів триматися і бути стійким. Унаслідок цих закликів він одразу обм'якав і переставав триматися, хоча ще за мить до того здавалося, що все цілком добре.
Тепер усе було так само. Якуб Кромешин, який командував рейдом, послав йому співчутливий погляд. Гейтман Ян Пардус кивав головою і нібито по-дружньому стискав правицю. Добко Пухала гримнув по плечі, сильно і від щирого серця, утримавшись, на щастя, від слів. Князь Сигізмунд Корибут повівся великодушно, ледве зволивши його помітити. Бедржих зі Стражниці повівся природно.
— Я радий, що ти одужав, — заявив він, ведучи Рейневана на край табору, до лінії вартових. — Що ти оговтався, що прийшов до тями. Тоді, в лютому, я не знав, що, власне кажучи, звалило тебе з ніг — хвороба чи нещастя. Я боявся, що воно тебе поборе, зламає, знищить або відштовхне від життя і від реальності, і що ти поринеш в апатію. Але тепер ти тут, і тільки це має значення. Ми тут творимо історію, змінюємо долі Європи і світу. Ти занадто багато пройшов з нами, щоби тепер тебе могло серед нас не бути.
Рейневан не прокоментував. Бедржих дивився йому просто в очі, довго, ніби все ж таки очікував коментарю. Не дочекавшись,
широким жестом показав на заграви, які осявали небо на сході та на півдні.
— Нам вистачило тижня, — сказав він, — щоб вогнем і мечем затероризувати Ратибор, щоб нагнати страху на князя Миколая. а княгиню-вдову Гелену заблокувати в Пщині. З дня на день до нас приєднається Болько Волошек, ми разом посунемо на козельське князівство, на землі Конрада Білого. А коли запануємо на пограниччі, коли захопимо замки, згідно з планом на ці землі вступить регулярне польське військо, зайнявши Затор, Освенцім і Севеж. І Верхній Шльонськ буде наш. Чому ти нічого не кажеш?
— Мені нічого сказати.
— А мені є що, — Бедржих обернувся, знову подивився йому в очі. — Я, як і було узгоджено, виконуватиму функції директора шльонських відділів Табора. Бо ми збираємося міцно тут закріпитися, міцно і назавжди. Я хотів би мати тебе при боці, Рейневане. Я пропоную тобі це зараз, перш ніж це зробить Волошек або Корибутович. Ти не мусиш відповідати відразу.
— Це добре. Де Шарлей?
— Там, — Бедржих показав на далекі заграви. — Займається зниженням економічного потенціалу ратиборського князівства. Він отримав підвищення. Тепер він командує загоном спеціального призначення. Їх називають паліями.
* * *
Через два дні, в неділю Laetare[186], раннього ранку, виславши перед собою десятикінний роз'їзд, до рейду приєднався Болько V Волошек, князь на Глогувку, спадкоємець Ополя, який віднедавна сповідував гуситську віру. Їдучи під хвостатим гонфалоном із золотим опольським орлом на голубому шовку і під різноколірними прапорами опольської шляхти, молодий князь вів п'ятдесят списів лицарства з кінними стрільцями і п'ять сотень пішого люду, переважно списників. У хвості опольської колони гордовито їхала могутня і груба п'ятдесятифунтова бомбарда. Побачивши її, Якуб Кромешин усміхнувся: для його обложної артилерії, яка складалася головним чином із фоглерів та дванадцятифунтівок, це був цінний набуток.
Волошек у медіоланському обладунку виглядав гордовито і поважно. Свою неофітськість він ніяк не виявляв назовні, він не вирядився в жодну з емблем нової релігії. Зате серед опольського лицарства чимало знайшлося таких, які це зробили. Чи то зі щирих переконань, чи то з підлабузництва декотрі з-поміж лицарів приоздобили карміновими Чашами щити, яки і кінські попони, можна було побачити також і тернові вінки та облатки. Виднілися й типово гуситські символи на павезах опольської піхоти.
Усе це проникливим поглядом оцінив і негайно використав Бедржих зі Стражниці, природжений пропагандист. Не минуло й години, як на лузі, де військо стояло табором, під відкритим небом він відправив гуситську месу. Після неї — майже до вечора — проповідники причащали бажаючих sub utraque specie.
Вітер, який дув то з того, то з іншого боку, звідусюди приносив сморід горілого.
* * *
У вечірній нараді воєначальників Рейневан участі не взяв. По-перше, тому що його не запросили, а по-друге, бо він весь час намагався знайти спосіб поїхати на зустріч із Шарлеєм. Відрадив його від цього Добко Пухала. Він саме вийшов до вітру зі стодоли, де велася нарада.
— Дай собі спокій, — сказав він через плече, відливаючи на ріг будівлі. — Чорт його знає, де Шарлей зараз, ти за ним не поспієш. І дими від пожеж не покажуть тобі дороги, бо Шарлеєві палії швидко переміщаються — щоб уникнути погоні. І щоби здавалося, ніби їх більше.
У стодолі було шумно, воєначальники сварилися і кричали один на одного. Йшлося, мабуть, про сфери впливу, бо раз у раз лунали вимовлені підвищеними голосами назви міст і містечок: Глівіце, Битом, Нємча, Ключборк, Намислів, Рибнік.
— Кажуть, — заговорив Пухала, підскакуючи та струшуючи своє достоїнство, — три дні тому Шарлей палив села десь під Рибніком. Але не раджу тобі його там шукати, медику, бо там куди легше нарвешся на ратиборських, а вони довго панькатися з тобою не стануть. Чекай на Шарлея тут, він ось-ось з'явиться. Ми ж бо завтра чи післязавтра вирушаємо. Ідемо на Козле. На Конрада.
* * *
Шарлей не прибув, а атака на козельський край почалася через два дні. Союзницька армія так і рвалася на землі ненависного Конрада Білого; Бедржих та його проповідники подбали про ефективну пропаганду, яка перетворила козельського князя на кровожерного монстра, винного в численних злочинах, скоєних під час хрестових походів та під час нападів на Чехію. Насправді у хрестових походах та в нападах брали участь вроцлавський єпископ Конрад Старший та олесницький князь Конрад Кантнер, а вина Конрада Білого полягала виключно
