Бот - Максим Іванович Кідрук
Відтоді Джеймі більше не називали Макакою. У тюрмі коротун невтомно переповідав історію про те, як Бог послав до нього ангелів. Ангели прийшли і попросили 39 протигазів і ще трохи якихось таблеток. Він уже забув, яких саме. А потім пішли. Оскільки з першого разу Джеймі не догнав, що до нього навідались посланці Божі, через два тижні Всевишній спустився особисто. У просвітницьких цілях смальнув пігмея блискавкою. Після такого діватись було нікуди — і Джеймі прозрів. Тож у в’язниці куцого чилійця нарекли Джеймі-Що-Бачив-Бога. Іноді Джеймі надміру захоплювався деталями і яскраво розписував, як на своєму шляху до Господа він тричі обісрався: один раз під час зустрічі з Мовчазними Ангелами, і цілих два рази — в момент особистої аудієнції. Через це позаочі його величали менш пафосно, але так само божественно — Джеймі Дристун.
CXXX
Середа, 2 вересня, 03:18 (UTC -4)
Міжнародний аеропорт «Артуро Меріно Бенітес»
Грошей на готель усе одно не вистачило б. Купивши квитки, Тимур, Лаура та Ріно залишилися ночувати в аеропорту Сантьяго.
Тимуру не спалося. Згрібши рештки грошей, які лишилися після купівлі квитків та спустошення аеропортового кафе, хлопець подався шукати інтернет-точку. Йому пощастило. В одному із залів надибав два комп’ютерні бокси. Заплативши за годину доступу до мережі, Тимур запустив «Skype».
В Україні було двадцять по дев’ятій ранку. Аліна була онлайн. Тимур двічі клацнув на рядку з її іменем. Після десятка гудів прозвучало характерне клацання, просигналізувавши про встановлення зв’язку.
— Доброго ранку… — тихо привітався хлопець.
Дівчина мовчала.
— Я тебе не розбудив? — Тимур завбачливо не вмикав режим відеозв’язку. Аліна чула його голос, але бачила перед собою чорний екран.
— Це… ти?… — зрештою озвалася дівчина. Голос був розлючений.
— Це я, — просто сказав Тимур. — Я повертаюсь.
— Ага.
Він зітхнув:
— Знаю, мені багато чого треба розказати.
— Можеш не напружуватися.
— Навіть так… Хочеш сказати, між нами все скінчено?
Вона не відповіла. У Тимура відлягло від серця.
— Що б ти там не накрутила, не роби поспішних висновків. Завтра я прилітаю до Києва. Ми зустрінемось, і я все поясню. Я хочу, щоб ти просто мене вислухала, — насправді він поняття не мав, як виправдовуватиметься. Казати правду хлопець не збирався.
— А де ти зараз?
— В аеропорту Сантьяго-де-Чилі.
— Гаразд, — апатично промовила Аліна. — Прилетиш, тоді подзвониш.
Тимур не зміг прочитати, що ховається за її холодним тоном.
— І ще… Грошей не буде.
— Яких грошей?
— Мені не заплатили.
— Що? — в панцирі показної байдужості з’явилася тріщина.
— Я не мав можливості написати, бо мене… нас усіх утримували, як у тюрмі. Потім усе пішло шкереберть. Я радію, що живим лишився. Про обіцяну платню можна забути. Я вертаюсь без грошей. Узагалі.
Аліна пригадала мамині слова: «Він і не їхав нікуди, я певна. Зараз, мабуть, валяється в обнімку з якоюсь шльондрою».
— Ти брешеш! Де ти був увесь цей час?
Тимур не стримався. Повів мишею і натиснув на кнопку із зображенням відеокамери, ввімкнувши відео. На екрані Аліниного ноутбука з’явилось зображення зони відправлень аеропорту «Артуро Меріно Бенітес». Перед камерою застигло обличчя Тимура: запалі щоки, засохла до бурої кірки кров, порепані губи, синці під очима.
— Я не брешу…
— Ти… ти… Що з тобою сталося? Хто це зробив?
— Ти не повіриш, але це боти.
— Що? Які боти? Чому ти не можеш розповісти все, як є? Будь ласка, Тимуре! Я все зрозумію.
Тимура аж замлоїло від злості. Йому закортіло розкричатися на неї. Хотілося обзивати найгіршими словами. Загорлати на все горло: «Ти, тупа курка! Ні хріна ти не зрозумієш! Мені довелося вбити невинну жінку! І це не був самозахист, бо вона не могла зашкодити мені!» Бажання зірватись було непереборним.
Хлопець стримався. Він сам не знав як, але приборкав себе.
— Ти все ще чекаєш мене?
— Звісно, я тебе чекаю.
— Я читав твій лист. Той, що останній. Прочитав два дні тому.
Аліна не стрималась і кокетливо всміхнулася.
— Нічого не було. Я просто злилася на тебе.
— Ми ще про це поговоримо.
Тимур не збирався промовляти ці слова аж так грубо. Він сам собі здивувався. Відтак зрозумів, що після атакамської історії ніколи не стане таким, як раніше, і навряд чи колись позбудеться сталевих ноток і різкості в голосі. А ще він раптом усвідомив, що ніколи не захоче дітей. Принаймні точно не сина. Він просто спати не зможе, коли хлопчик досягне дванадцятирічного віку.
— Нема про що говорити, — м’яко промовила дівчина. — Я люблю тебе… Хоч ти й козел, яких ще пошукати. І щоб ти знав: це було твоє останнє відрядження. Перед наступним тобі доведеться просити розлучення, і я тоді затягаю тебе по…
Тимуру не хотілося її слухати. Він хотів її бачити, але не чути.
— Тоді чекай мене. Завтра я буду…
І розірвав зв’язок.
CXXXI
Середа, 2 вересня, 16:42 (UTC -4)
Міжнародний аеропорт «Артуро Меріно Бенітес»
Термінал I, ґейт № 21
Ріно причвалав до ґейту № 21 проводжати Тимура і Лауру. Зовсім скоро рейсом AF 401 авіакомпанії «Air France» француженка та українець відправлялись до Парижа. Виліт був запланований на 17:30. На табло праворуч від основних воріт ґейту блимали номер рейсу та яскравий підпис «AF 401 — BOARDING». Попереду на них чекало тринадцять виснажливих годин польоту через Атлантику. Найдовше доведеться добиратися Тимуру. В аеропорту Парижа він пересідатиме на літак «Міжнародних авіаліній України» (рейс PS 9282), котрий о 12:35 вирушить до Києва.
Сам Хедхантер о 18:25 летів до Сан-Паулу. У Бразилії він мусив почекати три години, після чого лайнером «Airbus A340» авіакомпанії «South African Airways», флагманського перевізника Південно-Африканської Республіки, попрямує до Йоганнесбурга. Для того, щоб потрапити на посадку на рейс до Сан-Паулу, Хедхантеру доведеться перейти з терміналу І в термінал D. Утім, велетень мав достатньо часу.
Поранення Лаури і Тимура помалу загоювалися. Попри це як опіки француженки, так і колоритний візерунок з подряпин на обличчі українця все ще впадали в очі. Пасажири, що вишикувались у чергу біля ґейту № 21, час від часу кидали на них занепокоєні погляди. Хлопець і дівчина справляли враження людей, які усюди тягнуть за собою здоровенний мішок із проблемами. В принципі, таке припущення було недалеким від істини.
Лаура і чоловіки затрималися біля кінця черги. Ніхто не знав, з чого почати прощання.
— Добре, — нарешті озвалася дівчина, — нам пора завантажуватись.
— Ага, — глухо підтакнув амбал, — гарного
