Небесний гість - Олександр Романович Бєляєв

Гідростат розмірено похитується на спокійних хвилях. Та ось гладенька поверхня океану починає вкриватися брижами, — вітер дужчає. Настає приплив.

Три чоловіки, що прирекли себе на добровільне вигнання з Землі, стоять, не зводячи погляду з теплохода, океану, неба, — хочуть надивитися востаннє.

— У нас іще багато часу, — каже Тюменєв, ніби виправдуючись. — Постоїмо, подивимось, доки сховається за горизонтом теплохід…

Мовчанка.

— Велике діло — звичка. Зараз найнижчий тиск за весь час проходження зорі, а ми почуваємо себе непогано. Пам'ятаєте, були панікери, які пророкували, що світ задихнеться…

Барви заходу давно згасли. Швидко сутеніє. Теплохода вже не видно. Дужчає вітер, все вище здіймаються хвилі. З-за темного горизонту на півночі раптом почали підніматися два невеликі сліпучо-яскраві сонця. Від них до гідростата падає грайлива золотиста смуга. Зоря нагадує про себе, дивиться на людей своїми зловісними очима — голубим і червоним. І троє людей, засліплених її сяйвом, ніби загіпнотизовані, не можуть одвести від неї очей.

Хвиля, що знялася поверх містка, кидає до ніг людей шиплячу піну. Це виводить їх з остовпіння. Лишатися на містку далі небезпечно.

— Ну що ж, час сходити вниз. Розпоряджайтеся, товаришу Савич. Прощай, Земле!

Савич відкриває люк.

— Обережніше сходьте, — попереджає він, спускається останнім і наглухо загвинчує люк. Мимохідь засвічує світло. Лампочки спалахують на протязі всього трапа, на всіх поверхах. Верхній відсік ущерть забито ящиками, бідонами, великими металевими банками з продовольством.

Опалення ще не діє, в гідростаті прохолодно після душного повітря екватора.

Легко, наче мавпа, чіпляючись за край трапа, Савич випереджає Тюленева та Архімеда, минає житлові каюти з підвішеними біля стін койками, приміщення для механізмів і проходить до центрального поста. Пускає в хід генератор, вмикає освітлення, електропечі, апарати, що дають кисень та очищають повітря. Гідростат оживає. Чується гуркіт, дзижчання, ритмічні шуми. Яскраві лампи освітлюють складні прилади, легкі металеві крісла… Стає тепло і затишно. Від стіни до стіни — п'ять кроків. Тіснувато, але зручно. Все під руками.

Тюменєв усміхається і від задоволення потирає руки. Тепер зоря може виривати у Землі частину океанської води.

Він перевіряє, чи все в порядку — ілюмінатори, перископи, складна оптика, яка дає можливість добре бачити, що робиться за товстим подвійним склом гідростата; перевіряє «видющі» зони поверхні на оболонці гідростата — дуже дрібні фотоелементи, що вкривають суцільним поясом зовнішню стіну гідростата навколо камери спостереження. Потужні прожектори добре освітлюють картини підводного світу. Все гаразд. Чудово діють і розумні пристрої, які оберігають зовнішні «фотоочі» від осадків: слизу, черепашок, «водяного пилу» — живих і мертвих мікроорганізмів.

Тюменєв бачив, як за стіною безладно метушилися риби. Але старого астронома більше цікавило те, що робиться на поверхні.

Через верхній перископ він побачив острів Туам, добре освітлений зорею. Вода під час припливу швидко покривала острів, і той занурювався в безодню океану. Океан розмірено піднімався і опускався, і кожне наступне підняття було вище за попереднє. Йшла остання боротьба між силами притягання зорі і Землі.

Вигляд неба й океану ставав страшним. Маленькі червоне та голубе сонця на нічному небі зливали свої промені, освітлювали землю зловісним фіолетовим сяйвом. Океан стогнав, кректав, здіймаючись усе вище, ніби кінь, якого різкими ударами піднімають дибки. Стихії води та неба мов збожеволіли. Хвилі підкидало вгору на неймовірну височінь, і вони пробивали хмари. Один за одним ганялись величезні циклони. Обривки хмар мчали за циклонами і один за одним, з'єднувалися, розривались, розлітались, піднімалися, падали, змішувалися з хвилями й піною. Межі неба і землі стиралися. Водяні маси здіймалися, закручувалися жмутами, мов сонячні протуберанці, і невідомо було, падала верхівка цих водяних протуберанців в океан чи неслась у безповітряний простір.

Тюменєв був захоплений цими страшними, але величними картинами, які нагадували йому описи перших днів земної кулі.

— Чудово! — щохвилини вигукував він. — Коли уявити, що це не океан і повітря, а вогняна стихія розжарених газів, то можна мати точну картину тієї далекої пори, кои біля нашого Сонця пройшла невідома зоря і вирвала з його поверхні вогняні маси, з яких згодом утворилися планети.

А ви відчуваєте, яка легкість у всьому тілі? Зоря підіймає нас невидимими силами, і ми втрачаємо вагу. Так, так. Зараз я міг би однією рукою підняти тебе, Архімед! — говорив Тюменєв, не відводячи очей од перископа і розмахуючи руками.

Якщо хвиля заливала перископ, Тюменєв хвилювався, нетерпляче очікуючи, коли видимість відновиться. Гідростат, камери якого були наповнені повітрям, тримався на поверхні бурхливого океану, мов поплавець,

— Ну, ну, натисни ще трохи! — заохочував Тюменєв зорю. — Ще одне зусилля — і ти вирвеш з океану маленьку водяну планетку, точнісінько так, як твоя сестра колись вирвала з надр Сонця кусок його вогняної матерії. Натисни ж іще трохи, напружся!

Савича та Архімеда дуже тішило відчуття втрати ваги власного тіла. Вони піднімали один одного, пересували речі, підстрибували до стелі.

У цій метушні вони не помітили, як у різноголосий спів апаратів та машин увірвався повнії звук — глухе стугоніння.

— Що таке? Я більше нічого не бачу. В чому справа? Перископ зіпсувався? — стурбовано вигукнув Тюменєв.

— Товаришу Савич, де вимикач підводного прожектора? — спитав Архімед. — А, ось він. — Турцев повернув вимикач.

Через дві секунди стіни стали «прозорими», і мандрівники побачили риб, що швидко проносилися знизу вгору.

— Ми падаємо! Опускаємося! — вже з жахом вигукнув Тюменєв. — Чому? Дивно. Незрозуміло. Що трапилось?

Савич уже зрозумів і кинувся до механізмів, які керували наповненням і відкачуванням води в баластних цистернах. Якщо гідростат почав занурюватися, — значить, баластні цистерни наповнилися водою. Але яким чином? Можливо, в метушні він сам або Архімед зачепили важіль, а може, зоря своїм притяганням розладнала дію механізмів. З'ясовувати часу не було. Савич поспішав звільнити цистерни од води, після чого гідростат мав спливти.

Потяглися нестерпні секунди, що