Пригоди. Подорожі. Фантастика - 80 - Віктор Рубенович Балаян

— Спершу я повинен сказати. Я все думав про кораблі, про наші кораблі. Їх тут немає! Їх немає тому, що вони… вони летять…

Психолог чекав будь-якої реакції, тільки не такої. Всі, хто був у Головного, мовчки дивилися на нього — так, наче він виступає у дебатах з дуже важливого і всім відомого питання.

— Кораблі полетіли звідси, — повторив Психолог і замовк.

— Це ма вже чули, — доторкнувся до його руки Головний. — Нам хотілося б знати хід вашої думки.

— Туга за батьківщиною — я так можу це назвати. Ніде не відчувається вона з такою силою, як на цій планеті. Я перевіряв на багатьох. Ми щойно говорили про це з Геологом. До Ести ще не встигли призвичаїтись, особливо ті, хто летів на перших двох кораблях. Це були земляни душею і тілом. Раптовий спалах ностальгії. Масовий психоз. Вони полетіли, не думаючи про наслідки. Вони летять на Землю.

— Саме так може діяти зона зворотного потоку часу! Психолог має рацію! — Теоретик мало не кричав. — Так, вони летять до Землі! Треба повідомити на Есту. Хай негайно стартують перехоплювачі!

— Це неймовірно. Там Стеб і Кренов. Обидва — уособлене сумління, — сказав Головний.

— Але не за екватором 436-ї! — вигукнув Теоретик.

Психолог дивився то на Головного, то на Теоретика, не розуміючи, до чого тут екватор. Нарешті Фізик зглянувся над ним.

— Наш молодий колега вважає, що за екватором планети є якийсь зворотний час, час із знаком мінус. У нас не спрацювали деякі прилади для вимірювання проміжків часу. Це сталося за екватором — і от вам висновок. Фантасмагорія!

— Навпаки. Я готовий погодитися з висновками Теоретика. Зрештою, це можна перевірити. Я готовий вилетіти за екватор.

— Прошу тиші, — рівним голосом проказав Головний.

І увімкнув усі системи зв’язку.

— Готовність до старту! Оголошую готовність номер три!

Головний вимкнув зв’язок.

— Вдячний вам, друзі. Ми стартуємо. Теоретика і Психолога прошу терміново скласти рапорт і передати його на Есту. Просіть не затримувати запуск рятівних команд.

Головний помовчав трохи, а потім сказав, карбуючи кожне слово:

— Старт корабля не затримувати ні на хвилину. Працюють лише автомати. Всім членам екіпажу бути у відсіках для відпочинку. Приладів не торкатися. Я схильний розширити висновки Теоретика. Мені здається, що поле аворотного часу не обмежується екватором, воно перемінне. Річ у тім, що я все частіше думаю… про повернення…

…Ракети з Ести не встигли наздогнати втікачів. Кораблі зникли в радіоактивному ореолі.

— Якщо їх не зрадив ваш зворотний час, — сказав Головний, — вони мусили відчути своє дитинство.

— Тепер це не має жодного значення, — відповів Теоретик.

1978 року в Римі на 93-му році життя помер генерал у відставці Умберто Нобіле. З ім’ям цієї людини пов’язана одна з найдраматичніших сторінок в історії великих полярних подорожей.

…Йшов 1928 рік. Уже були відкриті Північний і Південний полюси, здійснено не одну кругосвітню подорож, виявлено багато невідомих земель, а муза мандрівок усе кликала й кликала дослідників у незвідані далі. На допомогу сухопутним і морським мандрівникам прийшов повітряний флот.

Ясного квітневого дня на околиці Мілана зібрався велелюдний натовп. Метушилися репортери, манірно охали слабосилі дами, мовчки стояли незворушні охоронці порядку.

У центрі поля, закриваючи півнеба, висіла велетенська сигароподібна торпеда. На її сріблястих, випнутих, як у гігантського кита, боках красувався напис: “Італія”. Тонко бриніли на вітрі туго напнуті канати, які тримали готового до злету повітряного птаха. Присутні зачудовано дивилися на металеву сигару, не ймучи віри, що цей наповнений воднем мішок здатний полетіти.

Біля входу в ангар з’явилася група людей.

— Щасливого польоту до полюса, Умберто, — тиснучи руку начальникові експедиції, мовив міністерський урядовець.

Умберто Нобіле, поправляючи офіцерський мундир, згорда подивився на присутніх.

— Ви хочете, синьйори, сказати: щасливого повернення з полюса?

— Так, так, саме повернення, — запопадливо покивав головою представник уряду.

Ніхто тоді навіть уявити не міг, яким буде повернення Умберто Нобіле.

5 травня “Італія” прибула на острів Шпіцберген. Апарат опустився у бухті Конгс-фіорд, яка була вихідним пунктом арктичних польотів. Сюди ж на всіх парах прямувало судно “Чітта де Мілано”, яке мало слугувати для дирижабля плаваючою морською базою.

З високих берегів Шпіцбергену “Італія” здійснила над Арктикою два польоти. Третій був останній для неї. І не тільки для неї…

Вони вилетіли 23 травня. На борту перебувало шістнадцять чоловік. Дирижабль узяв курс на північний берег Гренландії. Звідти по меридіану 25 градусів західної довготи експедиція мала досягти Північного полюса.

…Стояла ясна днина. Нобіле сидів у дозорному посту. Внизу пропливали сліпучо-білі бескиддя крижаних торосів. “Усе йде начебто добре, — думав Умберто. — Початок напрочуд вдалий. Долетіти б тільки до полюса…”

Він пригадав свій попередній арктичний політ у складі експедиції Руаля Амундсена. Нобіле був у нього за капітана. Готувалися довго й ретельно. Забарність норвезького дослідника іноді злила Нобіле. Завоювати Північ прагнуло багато країн, і вони могли запізнитися. Масла у вогонь долила розмова в російському Гатчині, де Нобіле по дорозі на північ опустив дирижабль, чекаючи, поки Амундсен завершить у шпіцбергенському селищі Конгс-Беї будівництво спеціального ангара. Один московський вчений звернувся до Нобіле:

— Ми знаємо, синьйоре Умберто, що вас цікавить радянське північне узбережжя, зокрема Північна Земля. Що ж, досліджуйте — будемо тільки вдячні…

Що мав на увазі росіянин? Хіба їх зрозумієш? А втім, думав Нобіле, росіяни — не конкуренти. Високі широти їм ще не під силу. А ось американці, англійці… Або норвежці? Перші дісталися до Південного полюса, обнишпорили всю Північ і ось тепер збираються здійснити трансполярний переліт з Європи в Америку. Правда, на італійському дирижаблі. Тоді це трохи заспокоїло честолюбивого Нобіле.

Відтоді минуло два роки. І ось тепер він сам, збудувавши новий апарат, веде експедицію на полюс. Це вже чисто італійська експедиція. Чим він гірший від Амундсена, він, Умберто Нобіле, не сьогодні — завтра генерал?

— Капітане, вийшли на прямий курс, — перебив його думки пілот Алессандріні.

Нобіле глянув униз. Під дирижаблем, як і раніше, лежав суцільний білий завій Арктики.

— Готуйте прапори і посадочну групу, — скомандував.

Дві години поспіль кружляла над вершиною планети “Італія”, але через сильний вітер висадити людей не пощастило. Вниз поринули одні прапори. Нобіле торжествував. Знав би він ціну цього торжества!

24 травня “Італія” взяла курс на Шпіцберген. По радіо з материка надходили вітання. Цивілізований світ здоровив героїв Півночі. Однак 25 травня радіозв’язок з дирижаблем раптово урвався. Вся Земля затамувавши подих вслухалася в біле безгоміння Арктики. Що там могло скоїтися?

…Безмежна, німа, мов зачарована, арктична пустеля.