Марсіянин - Енді Вір

Щоправда, мені таки потрібен був скафандр, щоб стежити за справжнім рівнем кисню в Домі, оскільки головний комп’ютер був переконаний, що кисню в повітрі 100 відсотків. Подумаємо… Скафандр Мартінеза в марсоході. Скафандр Йогансен водить круг пальця регулятор. Скафандр Льюїс працює баком для води. Свій псувати не хотілося (він, знаєте, підігнаний під мою фігуру). Залишились ще два.

Я взяв скафандр Фоґеля й увімкнув внутрішні покажчики складу повітря, не одягнувши шолом. Коли вміст кисню впав до 12 відсотків, я надягнув маску і дивився, як він падав далі. Коли він досяг одного відсотка, я вимкнув живлення регулятора.

Може, я й не можу перепрограмувати той регулятор, але я можу вимкнути падлючого сина повністю.

В домі багато де понатицяно аварійних ліхтариків на випадок відмови електричної системи. Я видер з одного світлодіоди і склав разом дві зачищені дротини. Тепер, коли я клацав кнопкою, з’являлася маленька іскра.

Узявши кисневий балон з Фоґельового скафандра, я прив’язав до нього лямку і повісив його на плече. Тоді я приєднав до балону трубку і передавив її. Я пустив з балону тоненьку цівку кисню, настільки слабеньку, щоб затискати трубку пальцями.

Стоячи на столі з іскрометом в одній руці й киснепроводом в іншій, я підніс їх угору і спробував.

І це спрацювало, дідько його бери! Я дмухав киснем на з’єднані дроти, клацав ліхтариком – і з трубки пер струмінь полум’я. Звісно, тут заверещала пожежна тривога. Але я останнім часом чув її так часто, що не звернув уваги.

Тоді я повторив трюк ще раз. І ще раз. Короткі, аж ніяк не видовищні викиди. Я був радий розтягти справу.

Яке піднесення! Найкращий план на світі! Я не тільки випалював H2, а й знову створював воду!

Усе йшло чудово аж до вибуху.

В одну мить я радісно палив водень; наступної я опинився на іншому кінці Дому посеред перекиданих речей. Я звівся на ноги й побачив, що в усьому Домі розгардіяш.

Першою моєю думкою стало: «Ох, як же вуха болять!»

А наступною: «Щось мені паморочиться», – і я впав на коліна, а потім ниць – настільки мені запаморочилося. Я обмацав голову обома руками в пошуках рани, яку відчайдушно сподівався не виявити. Усе, нібито, лишилось на своєму місці.

Але обстеження голови й обличчя виявило справжню проблему. Мою кисневу маску зірвало вибухом. Я дихав майже чистим азотом.

По всьому Дому підлогу вкривав різний непотріб. Жодної надії знайти кисневий балон. Жодної надії знайти серед цього гармидеру будь-що до того, як я втрачу свідомість.

Тоді я побачив скафандр Льюїс, що висів там, де й повинен – на своєму місці. Його не зірвало вибухом, бо він і сам важкенький, а до того в ньому ще було 70 літрів води.

Я підбіг до нього, швидко накрутив подачу O2 і запхнув голову крізь шийний отвір (шолом я зняв ще хтозна-коли, аби легше діставати воду). Подихавши трохи, поки запаморочення минулося, я глибоко вдихнув і затримав повітря.

Не дихаючи, я глянув на скафандр і торбинку, які використовував, щоб надурити генератор кисню. Погані новини: я його так і не прибрав. Хороші новини: вибух його прибрав. Вісім з дев’яти отворів регулятора залишились заліпленими, але принаймні цей один не брехатиме.

Кілька разів перечепившись, я підскочив до регулятора і знову його ввімкнув.

Завантажившись за дві секунди (із очевидних причин, він був створений вмикатись швидко), він негайно визначив проблему.

У Домі залунало пронизливе сповіщення про низький рівень кисню, а регулятор тим часом накачував у атмосферу чистий кисень настільки швидко, наскільки це було безпечно. Виділення кисню з повітря – справа марудна, але додати його в повітря просто, як відкрити вентиль.

Я продерся крізь уламки назад до скафандру Льюїс і запхнув у нього голову, щоб дихати нормальним повітрям. За три хвилини регулятор підняв рівень кисню в Домі до звичайного.

Аж тут я помітив, як обгорів мій одяг. Яке щастя, що я замотався в три шари! Більше всього постраждали рукави. Зовнішнього шару не стало. Середній шар обсмалило і де-не-де пропекло наскрізь. Внутрішній шар, моя власна форма, залишився в непоганому стані. Здається, я знову викрутився, бо пощастило.

Я також метнув погляд на головний комп’ютер Дому і побачив, що температура підскочила до 15°C. Тут сталося щось дуже гаряче і вибухове, а я не знав до пуття, що саме. І як.

Ось у якому я становищі зараз. Намагаюся зрозуміти, що, в біса, трапилося.

Після тяжкої роботи і самопідриву я дуже втомився. Завтра проведу мільйон перевірок обладнання і спробую з’ясувати, що саме вибухнуло, але зараз я хочу спати й більш нічого.

Сьогодні я знову в марсоході. Хоч водню вже й не стало, якось я непевно почуваюся в Домі, що має схильність вибухати без причини. До того ж невідомо, чи не з’явилися в ньому витоки.

Цього разу я приніс собі людської їжі й пристойної музики, а не диско.

ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 41

Я витратив цілий день на повну перевірку всіх систем у Домі. Було неймовірно нудно, але від цієї машинерії залежить моє виживання, тож без цього ніяк. Не можна просто припустити, що вибух не завдав тривалої шкоди.

Спочатку я провів найважливіші тести. Першою я перевірив цілісність оболонки Дому. Я був переконаний, що вона в доброму стані, бо я проспав кілька годин у марсоході, а коли повернувся, то тиск залишався нормальним. Комп’ютер не зафіксував змін тиску за цей час, окрім незначних коливань, пов’язаних із температурою.

Тоді я перевірив генератор кисню. Якщо він зламається, і я не зможу його полагодити, то тут мені й смерть. Проблем не було.

Регулятор атмосфери. Знову, жодних проблем.

Обігрівач, основний акумулятор, резервуари кисню і азоту, відновлювач води, усі три шлюзи, освітлення, головний комп’ютер… і так далі, і тому подібне – я перевіряв системи одну за одною, і мені ставало легше щораз, коли кожна з них доповідала про свій ідеальний робочий стан.

Тут я тисну руку NASA. Вони там байдиків не б’ють, коли проектують усе це начиння.

Потім настав час перевірити найголовніше – ґрунт. Я набрав зразків з усього Дому (пам’ятаєте, грязюка в мене по всій підлозі) і розклав їх на скельця.

Тремтячими руками я поклав скельце під мікроскоп і вивів зображення на екран. Вони вижили! Здорові, активні бактерії займалися своїми справами! Здається, я таки не сконаю з голоду на сол 400. Я ляпнувся на стілець і задихав спокійніше.

Опісля того