Lux perpetua - Анджей Сапковський
— Сюди, сюди! За сакристію!
Поруч збили з ніг жінку з дитиною, затоптали, перш ніж хтось із них устиг крикнути.
Вероніку штовхнули, вона впала в болото. Її підняли, вона кричала і водила навколо божевільним поглядом. Ледве могла йти, її довелося тягнути.
Над Байройтом уже здіймалося полум'я, яке з тривожною швидкістю перескакувало з даху на дах, зі стріхи на стріху. У небо вистрілювали снопи іскор. А ревіння пожежі пересилював крик.
З вуличок, що вели на ринок, вибігли останні втікачі, а за ними вискочили гусити. Пожежа спалахнула на клинках і лезах тисячею червоних відблисків. Передсмертні крики врізалися у вуха.
Убивали методично і неспішно, підпихаючи щільно збитий натовп у бік парафіяльного костелу. Коли костел наповнився людьми, підклали вогонь. Зайнялися лави, тісно заповнені нефи, хори та вівтар охопила пожежа, костел усередині перетворився на гігантське вогнище. Тих, хто намагався втекти з пожежі, заколювали піками.
По вуличках, які вели до ріки, струменіли густі потоки крові. Розбризкуючи криваве багно, гусити зганяли туди людей.
Різанина тривала.
Вероніка прийшла до тями, вже могла бігти. І вони бігли. З усіх сил.
Біля брами аж кишіло збожеволілими від страху людьми, тривала бійка, зі стайні поблизу долинали крики і прокльони. Тибальд Раабе не задумуючись кинувся всередину. Невдовзі він з'явився — з другим своїм помічником, Павлом Рамушем, вони вели чотирьох коней, які виривалися. По щоці Рамуша текла кров.
— На сідла! І до брами! До брами!
На Вероніку, яка сідала в сідло, накинулося двоє, з криками хапнули її за одяг, намагаючись стягти з коня. Тибальд Раабе ляснув одного батогом, другого Ютта копнула в лице. Поруч Рамош шмагав юрму нагайкою. Вероніку трясло, клацання її зубів було чути крізь шарварок навколо.
— До брами! На міст!
За ними гналися жар і рев, лють розбурханої стихії. Вітер, який раптом зірвався, роздмухав пожежу, не минули й три отче- наші, як усе місто Байройт горіло одним великим вогнем. Поверхня води у рові блищала, мов червоне дзеркало. На тлі полум'я мигтіли силуети вершників.
— Пришпорте коней! — крикнув, озираючись, Тибальд Раабе. — Ходу, з усіх сил!
Вони втікали, змушуючи коней скакати виснажливим галопом. Не озиралися.
* * *
Вони летіли галопом над берегом ріки, що блищала у світлі зірок. Не збавляли темпу доти, доки коні не почали хрипіти, а лісова дорога не потонула в темряві.
Ютта раптом відчула холод на карку, стала в стременах, прислухалася.
— За нами женуться, — вимовила тремтячим голосом.
— Не може бути, — Тибальд теж озирнувся. — Я нічого не чую…
— За нами гонитва, — повторила Ютта. — їдьмо вскач!
— Але тоді коням кінець…
— Ти волієш, щоби нам був кінець?
* * *
Зайнявся неясний і холодний світанок, і тоді виявилося, що Ютта має рацію. На далекому хребті узгір'я замаячіли фігури вершників. Крізь туман долинув далекий крик:
— Adsu-u-umu-u-us!
— Псякрев! — пришпорив коня Тибальд. — Це Грелленорт! Учвал, дівчата, учвал!
Усі четверо помчали диким галопом, униз узгір'я, поміж рідкі та голі берези. Влетіли в яр, підкови задзвеніли по камінню. З тріском поламався тонкий лід на калюжах.
— Учвал! Не зупинятися!
— Adsu-u-umu-u-us!
За яром розкинулося орне поле, у борознах білів сніг. За полем синів ліс. Не треба було ні команд, ні спонукань. Вони притиснулися до грив, пустили коней у галоп. З-під копит летіла земля.
Але переслідувачі були вже близько, з крику було чути, що їх наздоганяють, що їх уже бачать. Ютта озирнулася. Більш як дюжина вершників рухалися лавою. Один вів, був попереду. Вона знала, хто це такий.
Вони влетіли в ліс, продерлися крізь гущавину, де їх шмагали засніжені лапи ялиць. І вилетіли просто на роздоріжжя. Одна з доріг вела в яр, друга — в бір.
— Нам треба розділитися! — крикнула Ютта. — Це єдиний шанс! Я — в яр, а ви — тудою!
— Ютто! Ні-і-і-і!
— Я не можу… — видихнув голіард. — Не можу дозволити… Я поїду…
— Я їжджу верхи найкраще з вас. А без тебе ми не доберемося до гуситів. Ходу!
Не було часу ні щоби сперечатися, ні на слізливі прощання.
Ютта пришпорила коня і галопом помчала в яр.
* * *
Уже добрих дві години вони не чули за собою звуків гонитви, проте Тибальд Раабе не наважувався сповільнити темп аж до моменту, коли сонце застигло в зеніті.
— Зупинімося… — насилу промовив він. — Треба спішитися і дати коням перепочити… Здається, за нами вже не женуться… Здається, вдалося. Ютта…
Голос застряг у нього в горлі. Вероніка вибухнула плачем.
— Вона їздить верхи найкраще з нас… — насилу вимовив голіард. — Найкраще… Вона дасть собі раду…
Вероніка розридалася ще сильніше.
— Ми повинні привести підмогу, — вирішив Тибальд. — Ми недалеко від дороги, що веде на Кульмбах і Кронах, гусити мусять бути близько. Вероніко, перестань, будь ласка…
Вероніка не могла перестати. Вона ридала дуже гірко і дуже голосно. І хоча зазвичай ридання і сльози нічого не дають, ні в чому не допомагають і становища не поліпшують, цього разу було інакше. У хащах зашелестіло. Заіржав кінь. На галявину виїхали четверо вершників.
— Рейневан! — вигукнув голіард. — Шарлей! Самсон!
— Непогана ідея з тим плачем, — привітав їх демерит. — Якби ви не плакали, ми би проїхали мимо.
* * *
Обличчя Тибальда, коли він розповідав, було смертельно блідим. Але Рейневан зберіг спокій. Або зрозумів, що не може ні ображатися на голіарда, ні мати до нього якісь претензії, або ж йому просто було не до образ і претензій. Найімовірніше, останнє, бо, вислухавши, миттю зірвався на ноги і скочив у сідло.
— Їдьмо! — Тибальд теж зірвався на ноги. — Негайно їдьмо на порятунок! Я покажу дорогу! Дайте мені вільного коня, мій не проїде більше ні гони…
— А як з нею? — Рікса показала на Вероніку. Почервоніла від сліз, вона все ще шморгала носом.
— Нехай їде з нами.
— Ні! — крикнула на весь голос Вероніка фон Ельсніц. — Не хочу! Нізащо! З мене досить, досить, я більше не витримаю! Я хочу назад у свій монастир! Я хочу у свій монасти-и-ир!
— Добре, — вивнув Тибальд. — Рамуш відвезе тебе у Кроншвіц. З Богом, панянко.
— Рятуйте… Ютту…
— Врятуємо.
* * *
Перед
