Сучасна фантастична повість - Анатолій Андрійович Дімаров
На небі світило вже сонце, і те сонце теж було червоне й велике. Жувало собі хмари й посилало натомість тепло. Перед утікачем лежала біла, залита яскравим промінням дорога. Тяглась угору, і він знав, що йому треба вибратися на гору. Там знайде справжній спочинок, адже саме на тій горі стоїть білостінна хата з двориком і криницею. Там розстелено на зеленій траві білу полотнинку, розставлено полумиски й нарізано хліба. Зварена каша достигає на літній печі, а мати вийшла до воріт і видивляється на шлях. Він подумав, що зовсім небагато лишилося йому йти. Піднятися крутосхилом, хоч який він не є стрімкий. Сяде тоді біля полотнинки, і вони зберуться довкола тої вечері кружка.
Стоїть там, серед двору, й біла корова. Й голова, як місяць рогатий, і мукає вона, наче трубить ловча труба… Дзвінкі копита крешуть десь іскри, але втікачеві вже байдуже до них.
Велике червоне сонце лежало на тому горбі з хатою. Хата вмальовувалась у червоне кружало, і всі постаті на дворику прокреслювалися, наче стовбури дерев. Дерева шуміли безлистими кронами — тільки одне з них стоїть непорушно. Тільки мати приклала дашком долоню до лоба і ніяк не може відійти від нових, струганих із жовтого дерева і з золотим окуттям воріт.
Зізнання
Вони розклали вогнище тут-таки, неподалік містечка, і поки слуга готував їжу, возний придивлявся до свого співрозмовника. Так, господь хотів, щоб ця історія не пропала, — той чернець, хоч і відхилив завісу, але ненабагато. Тепер доля всміхнулася панові возному, і він аж вуса підкрутив.
Слуга подав їжу, і вони випили доброго вина. Вино, певне, сподобалося незнайомцеві, бо вдячно зирнув на возного.
— Скидався він на великого пана, — почав незнайомець. — І те, що Сокольський так раптом поліз на нього, здивувало всіх… Був він, правда, без слуг, але нащо такому чоловікові слуги? Наче велетенська тінь тоді промайнула чи, мо’, затьмарилося сонце. Язик мій задуб у роті, ноги прилипли до землі, а руки тремтіли, хоч я не із страшків. Сокольський тоді закричав і звалився, як лантух, додолу. Незнайомець зник, наче його корова язиком злизала, а всі кинулися до Сокольського.
— Доженіть його, доженіть! — розпачливо гукав молодший Сокольський, але ніхто й пальцем не ворухнув.
Молодший Сокольський не був, однак, такий сміливий, щоб кинутися за тим чародієм хай і з слугами. Його старший брат був мертвий. Люди здивовано перевертали задубіле тіло: не було на ньому ні подряпини.
— Це диявол! — закричав молодший Сокольський. — Людоньки, то нечиста сила вбила мого брата!
При тому всьому був старий князь Корицький, він приїздив до Сокольських у справі.
— Не мели дурниць, — різко обірвав він. — Диявол не карає за гріхи!
Слова ці каменем упали в юрбу. Майдан швидко почав порожніти, аж доки на ньому не лишилися молодший Сокольський зі слугами.
Молодший Сокольський наказав слугам підняти тіло, але ті злякано перезирнулися поміж себе. Тоді він хмикнув презирливо і підняв братове тіло сам. Поклав обережно на коня, прив’язав до луки — я дивився на все це з вулиці, притиснувшись до стіни будинку, — і, скинувши гордо підборіддям, повів коня через майдан. Слуги лишилися на майдані, начебто їх правцем пройняло. Здійнявся вітер і запорошив сумний хід. Молодший Сокольський утер очі, схилився й потяг коня швидше. Звісивши руки й ноги, бездиханно метелявся труп. Криворотий Йосип мов пробудився і раптом ударив на ґвалт.
Я йшов слідом за Сокольським. Незрозуміла сила вела мене за ним: серце в мене гупало, а пучки пальців мліли від хвилювання. Здалося мені: на якийсь великий чин заходить у цьому краї. Не хотів стояти збоку, а бозна-чому хотів взяти в тому участь. Це не було схоже на панські забіяцькі вихватки, І хоч ішлося про помсту, якісь незнані сили втрутились у цю історію. Саме це мене й захоплювало в ній, і я без довгого роздуму вирішив долучитися до Сокольських.
Отак ми і йшли: попереду наче п’яний, Сокольський, за ним кінь, а на ньому — тіло. Я йшов позаду, а віддалік несміливо і винувато трюхикали слуги, все ще побоюючись підійти ближче.
Ми звернули на вуличку, і молодший Сокольський обернувся. Віяв сильний вітер — єдиним безперервним продувом. Ми стояли серед порожньої вулиці, кінь потягся до трави на узбіччі, захопив її зубами і почав жувати, погляд молодшого Сокольського був чорний, аж мертвий.
— Чого тобі? — запитав глухо.
— Хочу з вашою милістю побалакати.
— Про що тут балакати?
— Я дещо знаю..
— Що ж ти знаєш?
— То справді ніякий не диявол.
— Звідки ти це знаєш?
— То ніякий не диявол, — повтори я. — То старший Станько…
— Ми це знали, — змучено сказав Сокольський. — Через це й поїхали на нього.
— То все чарівницькі штуки, — сказав я. — Він довго воловодився по чужих землях. Я сам характерник…
— Знаєш, як це робиться?
— НІ, — чесно зізнавсь я. — Він учився за морями. Це якесь не сьогосвітське чарівництво.
— Ходімо зі мною, — наказав Сокольський. — Ти, здається, з усіх і справді його не боїшся…
Куті ворота їхнього обійстя було розчинено, і ми мовчки туди ввійшли. Посеред двору стояла вся їхня родина — всі рудочубі й вилицюваті. Чорна стара жінка кинулася нам назустріч, заломила руки і закричала пронизливо — був то крик ворона чи важко пораненого звіра. Старий Сокольський плакав, як дитина. Підійшов до сина і обхопив його голову і плечі.
За мить відхилився і зирнув синові у вічі.
— То був старший Станько? Молодший Сокольський сумно кивнув.
— Це все чарівницькі штуки, — сказав я. —
