Калькуляція зірок - Мері Робінетт Коваль

Місіс Ліндхольм вимкнула телевізор.

— Там зараз пекло. Вам не потрібно дивитися. І вам потрібно повечеряти.

— О, я не хочу заважати.

— Дурниці. Я б не сказала Євгену привезти вас, якби ви заважали. — Вона засунула хустинку за пояс спідниці, коли стояла. — Ходімо на кухню і дозвольте мені трохи вас погодувати.

— Я… Дякую. — Мій етикетний інстинкт не мав наміру воювати з тією простою реальністю, що я повинна поїсти, навіть якщо не голодна. Плюс до того, якби вона була схожа на мою матір — я витерла тильною частиною руки очі — якщо вона схожа характером на мою матір, то відмова від їжі виглядатиме некрасиво.

Під моїми босими ногами лінолеум підлоги на кухні був прохолодний. Стіни кухні були пофарбовані у м'який зелений колір, а над поблискуючим чистотою прилавками були чіткі білі шафи. Чи прибирала вона, коли їй сказали, що я приїжджаю, чи її будинок завжди був охайним? Коли вона відкрила холодильник, я підозрювала останнє.

У неї напевне був знайомий, який дістав їй посуду Тапервер, або вона продавала її сама. Їжа вся була в пастельних контейнерах. Якби я не бачила моменту її шоку і горя під час перегляду телебачення, вона могла б зійти за рекламу для домогосподарок.

— Отже… як щодо бутерброда з шинкою та сиром?

— О… можна просто сир?

— Після дня, який ти провела? Потрібно отримати трохи білків.

Мама казала, що завжди краще казати про це.

— Ми євреї.

Вона випрямилася, піднімаючи брови.

— Справді? Ну… ніколи б не подумала, подивившись на вас.

Це був люб'язний початок для знайомства. Я знаю, що це було так. Я повинна була повірити, що це було так, тому що я була гостем у її будинку і не мала більше до кого піти. Я сковтнула і посміхнулася.

— Отже, просто сир буде добре.

— А як щодо риби, тунця?

— Це звучить прекрасно, якщо не створить вам проблем. — Ми не походили з сімей, які вважали себе кошерними, але від початку війни я перестала їсти свинину та молюсків. Внутрішня дисципліна, крім усього іншого, допомогла мені пригадати, хто я, і чому це було важливо.

— Анітрохи. — Вона витягла з холодильника блідо-рожевий контейнер. — У Євгенія завжди ця риба на обід, тож я купую її для нього.

— Чи можна щось зробити, щоб допомогти?

— Просто сідайте. — Ще один контейнер, тепер зелений, послідував за першим. — Важче буде пояснити, де все лежить, ніж просто приготувати.

На стіні біля холодильника висів тьмяний коричневий настінний телефон. Його вигляд вдарив мене виною, як цеглою.

— Я можу… ненавиджу нав'язуватися, але чи можу я скористатися вашим телефоном? Це буде дзвінок на далеку відстань, але… — Я замовкла, не знаючи, коли зможу їй віддячити.

— Звичайно. Хочеш, щоб я вийшла?

— Ні. Так навіть буде краще. — Це була брехня. Я відчайдушно бажала конфіденційності, але не хотіла нав'язуватися їй ще більше. — Дякую.

Вона поклала сендвіч на прилавок і махнула рукою на телефон.

— Це не партійна вечірка, тож вам не доведеться турбуватися про те, що хтось підслухає. Одна з переваг перебування у великому будинку, так?

Я підійшла до телефону, бажаючи, щоб він був в іншій кімнаті будинку, або щоб у мене вистачило сміливості сказати їй правду. Після того, як я набрала номер, знову з’явився той проклятий сигнал зайнятої лінії. Мені вдалося не вилаятися. Ну… не вголос, у будь-якому випадку.

Я спробувала ще раз, і телефон задзвонив.

Від полегшення сили покинули мене і я притулилася до стіни. На кожну телефонну трель я молилася: Будь ласка, нехай вони будуть вдома. Будь ласка, нехай вони будуть вдома. Будь ласка…

— Алло? Це резиденція Векслера. — Голос мого брата був спокійним та професійним.

Скеля тріснула.

— Гершель? Це Ельма.

Нерівне задихання, а потім просто тріск далекої лінії.

— Гершель?

Я ніколи раніше не чула, як мій брат ридав. Навіть коли він розбив коліно аж до кістки.

На задньому плані я могла почути Доріс, його дружину, яка задавала питання… напевне.

— Щось не так?

— Ельма! Ні ні. Вона жива. О, слава Богу. Вона жива. — Його голос повернувся до мікрофона. — Ми бачили новини. Що… що з мамою і татом?

— Не знаю. — Я натиснула рукою на очі і притулилася чолом до стіни. За мною пані Ліндхольм готувала сендвіч — неприродно тихо. Мені довелося витискати слова з горла.

— Ми з Натаніелем були поза містом. Мама і тато були вдома.

Його подих здригнувся у моєму вусі.

— Але ви з Натаніелем живі.

— Ви знаєте… що у Чарлстоні?

— Місто потрапило під припливну хвилю, але багато людей змогли евакуюватися. — Тоді він відповів на запитання, яке я задала без слів. — Ми не мали повідомлень від бабусі чи когось із тіток.

— Ну… тепер я могла провести чіткий контур.

Доріс щось сказала, і голос Гершеля на мить приглушився.

— Що? Так… так, я запитаю.

Його дружина завжди була більш організованою з них обох, навіть коли вони вінчалися. Я спробувала посміхнутися, уявивши список, який вона, мабуть, зараз складає.

— Ти де? Що тобі потрібно? Ти поранена?

— Ми на базі Райт-Паттерсон в Огайо. Ну, насправді ми вдома у Ліндхольмів, які прийняли нас сьогодні ввечері. Отже не хвилюйтесь. За мене тут добре дбають. — Я поглянула