Протистояння. Том 1 - Стівен Кінг

Розділ 3

Норм Брюетт прокинувся о чверть по десятій ранку під дитячу сварку, що долинала знадвору, та музику в стилі кантрі, яка чулася з приймача на кухні.

У заношених трусах і майці він почвалав до дверей, що вели на заднє подвір’я, і загорлав:

— Ану позатикалися!

На кілька секунд запанувала тиша. Люк із Боббі відірвалися від предмета суперечки — старого іржавого сміттєвоза — і подивилися в його бік. Як і завжди, Норма розривали суперечливі почуття: з одного боку, у нього краялося серце, коли він бачив їх у поношеному одязі, який роздавала «Армія спасіння» — просто як ніґерята із західного району Арнетта; з другого боку, від їхнього вигляду він так лютував, що аж трусило, і Нормові хотілося вискочити надвір та вибити з них усе лайно.

— Так, татусю, — покірно сказав Люк. Йому було дев’ять років.

— Так, татусю, — луною озвався Боббі. Йому мало виповнитися вісім.

Норм затримався на мить, прикипівши до них лютим поглядом, а потім загрюкнув двері. Деякий час стояв і нерішуче роздивлявся купу вчорашнього одягу: речі лежали біля підніжжя обвислого подвійного ліжка. Там, де Норм кинув їх учора.

«Сучара, — подумав він. — Навіть лахи мої не розвішала».

— Лайло! — заволав він.

Відповіді не було. Він замислився, чи не шарпнути двері й не спитати в Люка, куди вона в біса поділася. Наступний день, коли роздаватимуть старий мотлох, було призначено через тиждень, а якщо Лайла перебувала в офісі служби зайнятості в Брейнтрі, то мізків у неї було ще менше, ніж він думав.

Норм не став питати в дітей. Він почувався стомленим, і в голові чулося ниття й пульсування болю. Скидалося на похмілля, та минулого вечора в Гепа він випив лише три пива. Ота аварія — справжня чортівня. Мертві жінка з дитиною в автівці та водій на прізвище Кемпіон, який сконав дорогою до лікарні. Коли повернувся Геп, поліцейські, евакуатор та криворучка з похоронного бюро, що в Брейнтрі, уже встигли приїхати й поїхати. Вік Пелфрі дав свідчення за всіх п’ятьох. Гробар, який на додачу був ще й міським коронером, відмовився розголошувати здогади стосовно причин смерті нещасних.

— Проте це не холера. І навіть не думайте лякати людей дурними балачками. Зробимо розтин, а тоді ви про все прочитаєте в газеті.

«Жалюгідний малий пиздюк», — думав Норм, вбираючись у вчорашній одяг. Головний біль так розійшовся, що аж очі сліпило. І краще б малеча мовчала, інакше ґамнягатимуть уже про поламані пальці. І чого в біса школа не цілий рік?

Він подумав, чи не заправити сорочку, а потім вирішив, що президент сьогодні однаково не завітає, і почовгав на кухню в шкарпетках. Замружився проти яскравого сонячного сяйва, що лилося зі східного вікна.

Над плитою співав потрісканий приймач «Філко»:

Та сонце-сонце, скажи-но мені врешті:

Сонце, ти хлопця свого любиш?

Він — людина честі.

Сонце, ти хлопця свого любиш?

Певне, якщо по місцевій музичній станції крутять подібний ніґерський рок-н-рол, справи геть погані. Норм вимкнув радіо, перш ніж це виття розкололо йому голову. Біля приймача лежала записка — він узяв її та примружив очі.

Любий Норм

Саллі Ходжес каже що їй треба щоб хтось посидів з дітьми а вона дасть мені долар. Повернуся до обіду. З’їш сосиску як зголоднієш. Люблю тебе коханий.

Лайла

Норм поклав папірець на місце й трохи постояв, намагаючись осмислити прочитане. Клятий біль заважав думати. Няньчити дітей… за долар. Няньчити дітей Ральфа Ходжеса.

Його мізки повільно склали докупи три основні елементи. Лайла пішла бавити трьох дітей Саллі Ходжес, аби заробити один паршивий долар, а на нього полишила Боббі з Люком. Господи, ну й кепські часи настали, якщо мужикові доводиться сидіти вдома й підтирати носи дітлахам, аби його дружина могла видряпати собі якийсь паршивий долар — за нього навіть галон пального не купиш. Пиздець, а не часи.

На нього накотила тупа злість, і від цього голова розболілася ще більше. Він повільно дочапав до «Фриґідера», купленого ще тоді, як він отримував хорошу надбавку за понаднормову роботу, та відкрив його. На більшості полиць було порожньо, крім недоїдків, які Лайла позакривала в судки. Він ненавидів ті судочки. Давня квасоля, давня кукурудза, засохлий чилі… людська їжа відсутня. Самі лише судки й три жалюгідні сосиски, замотані в плівку. Він нахилився та придивився до них, відчуваючи, як до болючої пульсації домішується знайомий безпорадний гнів. Сосиски були схожі на відтяті члени пігмеїв, які жили або в Африці, або в Піденній Америці, або хер зна де ще. Та однаково їсти йому не хотілось. І, якщо дивитися в саму суть, почувався він геть паскудно.

Норм підійшов до плити, черконув сірником об лист прицвяхованого до стіни наждачного паперу, запалив передню конфорку й поставив варитися каву. Тоді сів і тупо чекав, доки вона закипить. Саме перед цим він ледь устиг вихопити із задньої кишені носовичок, аби вичхати в нього жменю шмарклів. «Застудився», — подумалося йому. Чи не чудове довершення картини? І навіть не подумав про слиз, що струменів із носа Кемпіона минулого вечора.

———

Геп саме порався в оглядовій ямі та чіпляв нову вихлопну трубу на «скаут» Тоні Леонмінстера, а Вік Пелфрі сидів, відкинувшись у похідному розкладному кріслі, спостерігав за ним та попивав «Доктора Пеппера», коли задзеленчав вхідний дзвіночок.

Вік примружився.

— Це з поліції штату, — мовив він. — Схоже, це твій кузен. Джо Боб.

— Окей.

Геп виліз з-під «скаута», на ходу витираючи руки брудною ганчіркою. По дорозі він сильно чхнув. Геп ненавидів хворіти влітку. Найгірша застуда — літня.

Джо Боб Брентвуд, чолов’яга зростом під шість із половиною футів, стояв біля заду патрульної машини й заправлявся. За ним виднілися три колонки, які минулого вечора зчесав Кемпіон, — вони лежали акуратним рядочком, наче мертві солдати.

— Гей, Джо Бобе! — Геп вийшов на вулицю.

— Гепе, курвалю, — озвався Джо Боб. Він поставив заправний пристрій в автоматичний режим і переступив шланг. — Тобі пощастило, що заправка на місці.

— Та бляха, Стю Редман побачив, як той мужик пре просто на нас, і вимкнув колонки. А іскор було вдосталь.

— Однаково пощастило, дай Боже.