1Q84. Книга І - Харукі Муракамі

Спустившись трохи нижче, вона ступила на робочий поміст, що вів назад до середини автостради знизу. Далі сходила вертикально, без зупинки.

По той бік шосе виднів невеликий п'ятиповерховий, досить новий, багатоквартирний будинок з брунатної цегли. Його веранди виходили на шосе, всі вікна були зачинені, заслонені фіранками або шторами. Цікаво, який це з біса архітектор навмисне розмістив веранди навпроти столичної швидкісної автостради? Там, напевне, ніхто не сушить простирадла, надвечір не попиває тоніка з джином, споглядаючи затор на автостраді. А втім, на кількох верандах, як звичайно, висіли нейлонові шпагати для сушіння білизни. На одній стояв шезлонг і каучукове деревце у горшку, занедбане, блякле, з общипаним листям, подекуди пожовклим і засохлим. Аомаме несамохіть поспівчувала йому. Якби їй довелось переродитися, то в наступному житті їй не хотілося стати таким деревцем.

Аварійними сходами, видно, майже ніхто не користувався, бо подекуди в них висіло павутиння. Маленькі чорні павуки, прилипнувши до нього, терпеливо очікували появи невеликої здобичі. Самі вони, мабуть, не вважали, що свідомо налаштувалися чекати. Просто вони не знають іншого особливого ремесла, як плести павутину, й не можуть вибрати собі іншого способу життя, як сидіти на одному місці. Застигши в очікуванні здобичі, прожити своє життя, померти й остаточно засохнути. Все заздалегідь запрограмовано в генах. У них нема місця для вагання, відчаю або жалю. Нема метафізичних сумнівів, моральних протиріч. Можливо. «А от я не така. Я мушу діяти заради поставленої мети. А тому, зіпсувавши панчохи, поблизу цього злощасного кварталу Санґендзяя спускаюся сама якимись загадковими аварійними сходами столичної швидкісної автостради номер 3. Відгортаючи від себе жалюгідне павутиння й поглядаючи на брудне каучукове деревце на безглуздій веранді. Я рухаюся — значить, існую».

Спускаючись сходами, Аомаме згадала про Тамакі Оцука. Не збиралася думати про неї, та коли вже згадала, не могла перестати. Тамакі була її найближчою подругою в середній школі вищого ступеня, разом грали у софтбол. Мешкали в одній кімнаті, повсюди їздили й усе робили разом. Одного разу спробували наслідувати лесбіянок. Коли на літні канікули поїхали подорожувати, то вийшло так, що спали в одному ліжку. Бо могли дозволити собі кімнату з полуторним ліжком. У ньому вони торкали одна одну в різних місцях. Вони були без лесбійських нахилів. Просто, підштовхувані цікавістю, властивою дівчатам, зважилися спробувати подібну річ. У той час вони ще не закохалися у хлопців і зовсім не мали сексуального досвіду. Тодішня нічна подія залишилася в пам'яті дотепер винятковим, але цікавим епізодом у житті. Однак коли, спускаючись залізними сходами, Аомаме згадала, як торкалася тілом до Тамакі, то наче відчула, як воно почало розігріватися. Аомаме й зараз на диво чітко пригадувала овальні соски подруги, рідке волосся на лобку, плавні обриси сідниць і форму клітора.

Поки вона оживляла ці спогади, в її голові, наче музичне тло, чітко лунала святкова, в унісон, музика «Симфонієти» Яначека, відтворена духовими інструментами. Її долоня ніжно гладила приховані місця на тілі Тамакі. Спочатку це лоскотало подругу, але невдовзі вона перестала хихотіти. Перемінила дихання. Ця музика була скомпонована для фанфар на спортивному святі. У такт з нею над рівнинами Богемії пролітав лагідний вітер. Аомаме відчула, що соски подруги зненацька затверділи. Як її власні. Складний мотив виводили й тимпани.

Зупинившись, Аомаме кілька разів похитала легенько головою. «Не слід думати тут про таке. Треба цілком зосередитися на спуску сходами», — майнуло у свідомості. Але не могла перервати спогадів. У її голові раз у раз спливала та сама картина. Дуже яскраво. Літня ніч. Вузьке ліжко. Слабкий запах поту. Висловлені слова. Невимовлені почуття. Забуті обіцянки. Нездійснені сподівання. Невиразні прагнення. Подмух вітру підняв її волосся і вдарив ним об щоку. Від болю в її очах блиснула сльоза. Ще один подмух вітру — і сльоза висохла.

«Коли ж це було? — думала Аомаме. Час у спогадах переплутувався, мов нитки. Пряма лінія губилася, „пізніше“ і „раніше“, „ліве“ й „праве“ помінялися місцями. Змінилося положення в шухляді. Те, що мало б згадатися, чомусь не згадувалося. — Зараз квітень 1984 року. Я народилася 1954 року. Це я можу пригадати». Однак такий проштампований час у її свідомості почав утрачати свою суть. Перед її очима спливла картина того, як білі карточки з надрукованими на них назвами років розкидав навкруги сильний вітер. Вона біжить і намагається їх підібрати на землі. Однак вітер надто сильний. А розгублених карток надто багато. 1954, 1984, 1645, 1881, 2005, 771, 2041… Такі назви років вітер розносить одну за одною. Система втрачається, знання пропадають, сходи мислення під ногами руйнуються і падають.

Аомаме й Тамакі в одному ліжку. Обом по сімнадцять років, і вони насолоджуються свободою. Для них це перша товариська поїздка. Вона їх хвилює. Вони занурюються в джерело мінеральної води, п'ють на двох пиво з холодильника, потім гасять світло й залазять у ліжко. Спочатку лише жартують, з цікавості тицяють одна в одну пальцями. Та в один момент Тамакі простягає руку й легенько торкається соска Аомаме під тонкою майкою. І відразу по тілу Аомаме пробігає щось подібне до електричного струму. Пізніше обоє скидають спідню білизну й залишаються голими. Куди ж це вони тоді подорожували? Не пригадується. Байдуже. Тоді вони мовчки починають докладно вивчати одна одну, обмацувати, погладжувати, цілувати, облизувати язиком. Напівжартома, напівсерйозно. Тамакі невисока, загалом повнотіла. З великими грудьми. А от Аомаме струнка, худорлява. М'язиста, але з трохи малими грудьми. Тамакі каже, що мусить завжди дотримуватися дієти. Однак Аомаме думає, що й так подруга має гарний вигляд.

Шкіра в Тамакі м'яка й гладка. Соски гарні, овальної форми — як плоди оливкового дерева. Волосся на лобку тонке й рідке, як пушок на вербовому листі. А от в Аомаме воно тверде, як щетина. Вони вдвох сміються з приводу такої відмінності. Обмацують одна одну, обмінюються інформацією, яка частина тіла найчутливіша. Їхні зізнання іноді збігаються, а іноді — ні. Потім одна в одної намацує клітор. Досі вони знали, що значить самій себе задовольняти. Але тепер все здається набагато іншим. Вітер пролітає над зеленими рівнинами Богемії.

Аомаме знову зупиняється і знову хитає головою. Глибоко зітхає і ще міцніше тримається труби сходів. «Негоже таке згадувати. Треба зосередити всю увагу на сходженні. Напевне, я вже пройшла більшу половину сходів, — подумала вона. — І навіщо такий страшний шум? Навіщо такий сильний вітрюган? Здається, ніби вони мене осуджують і карають». Що