Я, робот - Айзек Азімов

На карті рудник був позначений чорним кружальцем, від якого вусебіч павутинням розбігалися пунктирні лінії тунелів.

Донован став вивчати умовні позначення на карті.

— Подивись, — сказав він, — цими чорними крапочками позначено виходи на поверхню, і один з них — не далі трьох миль від селенового озера. Тут і номер його зазначено… Могли б писати і розбірливіше… Ага, 13-та. Якби ж роботи знали туди дорогу…

Пауелл випалив запитання й у відповідь дістав тупувате: “Так, хазяїне”.

— Іди по скафандри, — сказав він задоволено.

Вони вперше одягали скафандри. Ще вчора, прибувши на Меркурій, вони взагалі не збиралися цього робити, а тепер, приміряючи незручний одяг, незграбно ворушили руками й ногами.

Скафандри були значно більші й неоковирніші, ніж звичайні космічні костюми. Зате вони були значно легші — у їхній конструкції не передбачалося жодного шматочка металу. З термостійкого пластику, покритого хімічно обробленим корком, обладнані спеціальним пристроєм для видалення вологи з повітря, ці скафандри могли протистояти нестерпному, сліпучому промінню меркуріанського сонця двадцять хвилин. Або на п’ять-десять хвилин довше без смертельної загрози людському життю.

Робот усе ще тримав руки стременом, не дивуючись із незграбної фігури Пауелла, одягнутої в скафандр.

По радіо пролунав різкий голос Пауелла:

— Ти віднесеш нас до виходу, 13-та?

— Так, хазяїне.

“I то добре, — подумав Пауелл. — Хоч їм і бракує радіоуправління, але принаймні вони можуть приймати команди”.

— Сідай на того чи на того, — сказав він Доновану.

А сам поставив ногу в імпровізоване стремено й одним махом опинився зверху. Сидіти було зручно: на спині робота був, очевидно, зумисне зроблений горбик, а на плечах — заглибини для ніг. Тепер стало ясно, для чого призначалися “вуха” робота. Пауелл взявся за них і повернув голову. Його “кінь” незграбно повернувся.

— Ну, поїхали, Макдуф!

Насправді Пауелл почувався зовсім не безтурботно.

Гігантські роботи крокували повільно, з механічною точністю. Вони пройшли через двері, горішній одвірок яких прийшовся їм ледь у півметра над головою, так що вершники поспішили пригнутися, далі їхні кроки монотонно прогриміли під склепінням вузького тунелю, який привів їх до камери шлюзування повітря.

Довгий безповітряний тунель, що тягся вдалину, нагадав Пауеллу про титанічну роботу Першої експедиції з її примітивними роботами і недосконалим спорядженням. Вони зазнали невдачі, але їхня невдача була варта чийогось легкого успіху.

Роботи незграбно просувалися вперед. Їхні кроки були розмірені, швидкість — незмінна.

— Зверни увагу, — сказав Пауелл, — тунелі освітлені, а температура тут така, як і на Землі. Можливо, так було протягом усіх десяти років, хоч тут ніхто і не жив.

— А як це так?

— Дешева енергія. Найдешевша в Сонячній системі. Ти сам знаєш, що сонячна енергія тут, на сонячному боці Меркурія, щось та значить. I, мабуть, через те станція була побудована на відкритому для сонячного світла місці, а не в затінку якої-небудь гори. Це справді величезний перетворювач енергії. Тепло перетворюється в електрику, в світло, механічну роботу і в що завгодно. Й одночасно з одержанням енергії станція охолоджується.

— Послухай, — сказав Донован. — Все це дуже повчально, але краще переміни платівку? Адже перетворення енергії, про яке ти торочиш, здійснюють фотоелементи, а для мене це зараз — найболючіше місце.

Пауелл щось промимрив, а тоді Донован знову заговорив, проте зовсім про інше:

— Послухай, Грегу. Що ж усе-таки могло скоїтися з нашим Спіді? Я не можу збагнути.

Не так воно й легко стенути плечима у скафандрі, але Пауелл зумів це зробити.

— Не знаю, Майку. Він повністю пристосований до меркуріанського середовища. Спека йому не страшна, він розрахований на меншу силу гравітації, може ходити по нерівній поверхні. Він сконструйований надійно, принаймні повинен таким бути.

Запала тиша. Цього разу — тривала.

— Хазяїне, — озвався робот, — ми вже на місці.

— Га? — стрепенувся Пауелл. — Гаразд, вибираємося на поверхню!

Вони опинилися в невеликій підстанції — порожній, напівзруйнованій, без повітря. При світлі кишенькового ліхтарика Донован розглядав рвані краї отвору у горішній частині однієї із стін.

— Гадаєш, метеорит? — запитав він. Пауелл стенув плечима.

— Ану його к бісу. Це не має значення. Ходімо.

Виступ стрімкої базальтової стіни закривав сонячне проміння, і глибока тінь безповітряного простору оточила їх. Тінь обривалася, ніби відрізана ножем, а далі починався нестерпний блиск міріад кристалів, що встелили землю.

— Космос! — вигукнув Донован, зачарований незвичайним видовищем. — Наче тобі сніг!

I справді це було схоже на сніг. Пауелл окинув поглядом нерівну сяючу поверхню Меркурія, що сягала до обрію, і примружився від білизни, що аж різала очі.

— Це якась незвичайна місцевість, — сказав він. — Загальний коефіцієнт віддзеркалення від поверхні Меркурія досить низький, і майже вся планета вкрита сірою пемзою. Як на Місяці. Чудово, правда?

Його тішило, що оглядове скло скафандра мало світлофільтри. Гарно довкола чи ні, та якщо дивитися через просте скло, то за півхвилини можна й осліпнути.

Донован поглянув на термометр на зап’ястку скафандра.

— Ого! Вісімдесят градусів!

Пауелл глянув на свій термометр і сказав:

— Гм-м… забагато. Що ж, атмосфера, сам розумієш.

— На Меркурії? Ти що, з глузду з’їхав?

— Насправді він не зовсім безповітряний, і тут є якась атмосфера, — ніби між іншим пояснив Пауелл. Він пробував прикріпити бінокль до оглядового скла на шоломі, але незграбні пальці скафандра слухалися погано.

Над поверхнею стелиться туманець. Це випари летких елементів, а також сполук, що їх не може втримати гравітація Меркурія. Ти знаєш, що це селен, йод, ртуть, галій, калій, вісмут, леткі окисли. Випаровування потрапляють у тінь і конденсуються, виділяючи тепло. Щось на зразок гігантського перегінного куба. Якби ти вимкнув ліхтар, то, може б, побачив, що цей бік скелі вкритий сірчаним інеєм, або ж ртутною росою.

— То дрібниці. Якісь там вісімдесят градусів наші скафандри витримають.

Пауелл нарешті приладнав бінокль і став схожий на слимака з ріжками-очима. Донован напружено чекав.

— Бачиш що-небудь?

Пауелл відповів не зразу, а коли відповів, голос його був сповнений тривоги.

— На обрії темна пляма. Мабуть, селенове озеро. Воно й повинно там бути. Але Спіді я не бачу.

Пауелл заліз на плечі робота й обережно випростався, щоб краще бачити. Якусь хвилю він пильно вдивлявся вдалину.

— Здається… Здається… Так, це він! Сюди йде!

Донован вдивлявся туди, куди пальцем показував Пауелл. У нього не було бінокля, але й він помітив маленьку чорну цятку на тлі сліпучого сяяння кристалів.

— Я бачу його! — закричав він. — Поїхали!

Пауелл знову сів на плечі робота і ляснув рукою по здоровенних, як бочка, грудях свого Гаргантюа.

— Вперед!

— Давай, давай! — репетував Донован, вдаряючи робота п’ятками, ніби пришпорюючи коня.

Роботи рушили.