Невидимий риф - Григор Угаров

коли Лабала приводив з собою малого Бена, пригощав хлопчину ласощами, дарував кольорові книжечки. Лабала був неписьменний і не розумів, що означають таємничі знаки на білому папері. Він рідко коли бував удома, іноді дружина й син не бачилися з ним по кілька днів. А коли він, стомлений, діставався до своєї маленької кімнатки — звичайнісінької дощаної повітки на приміській фермі, — то відразу ж лягав спати. Іноді ж замість відпочинку доводилося лагодити дірявий дах, бо в дощ повітку заливало водою. Маленького Бена виховувала Лабалина дружина, та вона теж була неписьменна. В них на батьківщині — на Абалулі — існувала одна-єдина місіонерська школа, та ні Лабала, ні його дружина не мали можливості відвідувати школу — вони обоє працювали на плантації. Вони були бідняки, а тому мусили не вчитися, а працювати.

Коли люди Джона Равена почали будувати на острові шахти, Лабалі саме минуло шістнадцять років. Він став працювати під землею. Потім його послали в порт вантажити великі пароплави. Там Лабала вперше побачив човна, що рухається за допомогою вогню й пари. А згодом негр відплив з Джоном Равеном і став його служником. Дуже швидко Лабала почав жалкувати, що погодився на це, та було пізно. Він уже не міг повернутися на Абалулу, до річки, що аж кишить крокодилами, до пальм, до рідних, які лишилися на острові.

Сидячи в темному підворітті, Лабала дивився на місяць уповні, що підбивався над будинками, і згадував Абалулу. Місяць сходив звідти, де була його далека батьківщина…

Джеймс зморщив чоло і важко зітхнув. Він знав, що часу гаяти не можна.

«Лабама — добра людина, він не викаже мене Кріпсові!» — нарешті вирішив Лабала.

Він обережно вийшов з підворіття і, ховаючись у тіні дерев, швидко рушив вулицею.

Загорський мешкав у двоповерховому будинку. Там у нього був окремий кабінет і добре обладнана лабораторія, де стукотіли якісь загадкові прилади.

Негр уже був натиснув кнопку дзвоника, та раптом чогось злякався й відсіпнув руку. Він згадав про дружину й маленького Бена. Можливо, їм уже сказали, що їхній «банаба» — годувальник — загинув під час вибуху на кораблі, і вони зараз оплакують його…

«Треба їх попередити!» — вирішив Лабала.

Він ішов цілу ніч і цілий день стежиною, що ховалася в чагарнику, і лише надвечір, утомлений, з пораненими ногами, дістався до маєтку Джона Равена. Зачекавши, поки надворі стемніло, Лабала переліз через мур, тихенько постукав у віконце, переговорив з дружиною і через кілька хвилин вирушив у поворотну подорож. Щоб угамувати голод, він зірвав кілька кукурудзяних качанів і гриз їх дорогою.

Пізно ввечері наступного дня, ледве тримаючись на ногах від утоми, запорошений і знесилений, він зійшов сходинками будинку Загорського, натиснув дзвоник і завмер, чекаючи. Місто ще не спало — вулицею сновигали перехожі, мчали автомобілі, гучно ревло радіо — транслювали матч з боксу.

Двері не відчиняли. Лабала вийшов з будинку, підвів голову — вікна Загорського не світилися. Лабала вирішив зачекати. Сів на горішню сходинку, сперся спиною на двері й заснув. Невдовзі хтось поторсав його за плече. Лабала розплющив очі й перелякано схопився. Перед ним стояв професор.

Вони піднялися на другий поверх, увійшли до кабінету й сіли в м'які крісла. Загорський уже знав про трагедію на кораблі, але газети повідомили, що там через неуважність сталася пожежа. Коли ж негр розповів ученому правду й попросив врятувати його — Загорський обурено схопився з місця й почав нервово ходити по кімнаті. Джеймс не зводив з нього очей. Його життя було в руках цієї людини.

Професор Загорський довго не міг заспокоїтись. Потім підступив до Лабали й промовив:

— Я добре розумію ваше становище.

— Що ж мені робити, сер? — запитав негр.

Загорський опустився в крісло, обхопив обіруч голову й тяжко зітхнув. Якусь мить помовчав і, нарешті, сказав:

— Я подбаю про вас!

Джеймс Лабала заплакав. Сльози нестримно текли по його зморщеному обличчю. Він схвильовано підвівся з крісла і, не знаючи, як віддячити цій білій людині, впав їй у ноги.

Загорський схилився над негром:

— Встаньте, Лабало, я вам співчуваю! Заспокойтесь! Такий-то вже наш світ! Але він стане кращим! Я впевнений у цьому! Ми зробимо його кращим, справедливішим!

* * *

Відтоді Лабала не виходив на вулицю.

Напередодні відплиття «Адмірала Мільтона» асистент професора Абдул Хамід привів серед ночі негра на корабель і замкнув його в каюті Загорського. Чи не єдиною людиною, що бачила в темряві Лабалу, був Макс Шнайдер, або, як його називали на кораблі, — Акула. Цього пройдисвіта-німця, з ведмежим тілом і страхітливим поглядом, Лабала побачив уперше на безлюдній пристані з рибальським куренем. Шнайдер тоді зустрів Одноокого.

І нині, сидячи самотньо в каюті корабля, Лабала, обхопивши руками кістляві коліна, думав про те, що сталося. Навколо нього ритмічно клацали прилади, спалахували лампочки й невпинно повторював приймач:

— Так-так-так!.. Так-так-так!..

ПЕРША СУТИЧКА З ТАЄМНИЧИМИ СИЛАМИ АБАЛУЛИ

Всі були напоготові. Незабаром в окулярі складного оптичного пристрою — останнє слово техніки! — мали з'явитися обриси обгризеного прибоями узбережжя Абалули.

Капітан Жозеф Браун розгледівся по палубі. Ні, вже ніхто не спав, навіть вільні од вахти матроси. Хіба ж можна спати в такий час? Професор Загорський неквапливо ходив палубою. Вахтові матроси, обминаючи його, допитливо заглядали в спокійне й суворе обличчя вченого.

Жозеф Браун виплюнув сигару, наступив на неї ногою і ввімкнув прилад. На опуклому еліпсоподібному екрані виникла помережена дрібними закрутками темна смужка, наче то звивався вугор.

— Абалула! — проголосив він густим басом у гучномовець.

Загорський різко обернувся. Смуглявий асистент професора Абдул Хамід, мов пружина, зірвався з місця й підскочив до приладів. На округлих екранах тремтіли стрілки. Залунали короткі,