ГЧ - Юрій Олександрович Долгушин

— Але дозвольте, Миколо Арсеновичу, у вас там з конвейєром щось не все гаразд. На аналіз ідуть пробірки з свіжим м’ясом… Генератори не працюють…

— Ну що ж, — Микола знову вдарив молотком, — так і повинно бути, Костянтине Олександровичу. А генератори я вимкнув.

— Як це «повинно бути»? Чому вимкнули? Нічого не розумію! — Ридан скипів, нарешті, по-справжньому.

Микола підійшов до професора. Всі оточили їх.

— А який у нас сьогодні процент розпаду? — невинно спитав Микола, звертаючись до бригадира.

— Жодного! — не тямлячи себе, крикнув Ридан. — Нуль!

— Ну от бачите, як добре! Пробірки пролежали в термостаті сорок вісім годин, як і треба. В аналізі нуль розпаду. Тому я й вимкнув генератори.

Ридан здивовано оглянув задирливо усміхнені обличчя.

— Ви хочете сказати…

— Я хочу сказати, що шукання наші закінчені, Костянтине Олександровичу. Завдання розв’язане. — Він подав руку Риданові, широко усміхаючись.

— Ура-а-а! — розляглося навколо них, і вікна інституту заповнилися постатями співробітників, які здивовано спостерігали зовсім незрозумілу сцену. Ридан душив в обіймах інженера, навколо них п’ять чоловік, вимахуючи крокетними молотками, щосили кричали «ура», а поруч з величезною книгою в руках стояв бригадир лаборантів.

Нарешті Ганна запросила всіх нагору. Дорогою Микола коротко розповів Риданові, як йому пощастило знайти складні формули кривих і графічно визначити нульову комбінацію умов, за яких опромінювалися сьогоднішні пробірки.

Професор був захоплений.

— Тепер лишається з’ясувати, скільки часу діятиме опромінення, чи надовго збережеться м’ясо. Адже для вас це важливо, правда ж?

— Звичайно, — відповів Микола. — Два місяці — ось умова, яку я обіцяв наркомові виконати. Але спершу треба досягти таких самих наслідків з великими об’єктами, з цілими тушами. «Консерватор» майже готовий, налагодити його можна днів за два.

— Виходить, аналізи поки що припинимо?

— Авжеж, звичайно.

Вони пішли у велику «аналізаторську» лабораторію. Ридан оголосив лаборантам, що перший етап роботи успішно закінчено і що вони можуть чотири дні відпочивати, після чого аналізи продовжуватимуться…

В їдальні лунали веселі голоси. Готувався урочистий сніданок. Матуся з Віклінгом розсували стіл, дівчата готували посуд. Федір із свого таємничого пакунка виймав важкі пляшки шампанського. Тьотя Паша на кухні орудувала блискучою апаратурою.

Успіх Миколи підбадьорив усіх мешканців риданівського особняка. Професор готувався до нової серії дослідів, складав план робіт, намічав препарати, готував зразки таблиць для записів. Якщо для Миколи його перемога могла вважатися тільки першим, хоч і вирішальним кроком усієї роботи, то Ридан був уже цілком задоволений: для його мети досить було, щоб тканина зберігалася сорок вісім годин.

— Вийде у вас чи не вийде триваліший строк, — говорив він, — моє завдання вже розв’язане. Мої «консерви» поки що не потребують надто тривалого збереження.

Микола в душі здригався від таких натяків, щоразу згадуючи відвідини страшної риданівської лабораторії.

— Які саме тканини і органи вам потрібно буде зберігати живими?

— Усі! Різні! Всякі! Будь-які! Ох, Миколо Арсеновичу, яке чудове досягнення! І так несподівано! Хіба я міг мріяти про таку можливість? А тепер… Ваші консерви — дурниця, дитяча забавка порівняно з тим, що я зроблю. От побачите! А якщо ви розв’яжете, нарешті, проблему генератора мозкового проміння, тоді… — Тут Риданові забракло слів, щоб висловити ті чудові перспективи, які відкривались у зв’язку з цим перед наукою.

«Сказати чи не сказати?» — подумав Микола, згадавши таємницю, яку він з Ганною досі старанно приховував від Ридана. Зрештою, немає підстав далі приховувати: робота над «консерватором» закінчиться днями, і тоді ніщо не зможе перешкодити Миколі взятися за відбудову «ГЧ». А до цього треба б поговорити з професором, з’ясувати докладніше його сподівання.

Він порадився з Ганною.

— Можна, — вирішили вони.

Увечері Микола прийшов до Ридана в кабінет. Той сидів у своєму кріслі біля стола і щось писав.

— Ну, здається, я закінчив підготовку, — жваво зустрів він інженера. — Завтра починаю сам опромінювати. Ранком попрошу вас тільки проекзаменувати мене з технікою опромінення. Програма в мене досить складна й широка, але страшенно цікава! Ви уявіть тільки, що сталося: ми перемогли розпад білка, головну основу смерті всього живого! Відкриваються перспективи, які я просто не спроможний збагнути. Розгубився, місця собі не знайду… Дідько його знає, що ви зі мною зробили… Як вам здається, скільки мені років зараз? Двадцять щонайбільше. Мріяти почав. Вриваються всякі ідеї, обдають, наче холодними бризками, захоплюють, тягнуть у майбутнє… А мені треба зрозуміти сучасне… Хіба те, що в нас зараз виходить з м’ясом, це щось небувале? Нічого подібного. А мощі? Вони зрозумілі на півдні, в жаркому кліматі. Зрозумілі північні мамонти у мерзлоті… А це ж буває і в помірному кліматі! Ніхто до пуття не розібрався, що це за штука. А Рубінштейн! Пригадуєте?

— Який Рубінштейн? — Микола зовсім сторопів під натиском «двадцятирічного» професора.

— Ну як же! Микола Рубінштейн, брат славетного Антона, теж музикант, засновник Московської консерваторії… Він помер у 1881 році в Москві. А ось кілька років тому відкрили його склеп і труну — через 53 роки після смерті! — і виявилось: лежить свіженький, начебто тільки що помер. Ніякого бальзамування не було. Збереглося все — одяг, навіть троянди на грудях… А знаєте, в чім справа! Свинцева запаяна труна! Це робота свинцю, Миколо Арсеновичу, я впевнений. Я знаю кілька таких випадків, пов’язаних із свинцем… Ну? Хіба це не захоплююче? Потрібен простий експеримент для початку серйозного дослідження: взяти свинцевий футляр, покласти туди мишу або пацюка, тільки що вбиту або навіть живу, запаяти і через місяць відкрити… Потім ще мед… Тіло Олександра Македонського зберегли від розкладання в меду…

Він раптом зніяковіло засміявся, дивлячись на Миколу, який стояв нерухомо, немов він насилу