“Галатея” (укр.) - Микола Олександрович Дашкієв

Не знаю, чим я сподобався Григорієві Петровичу, але йому спало на думку, що я можу стати лікарем. І він таки захопив мене медициною. Я почав допомагати йому, навчився виконувати найпростіші медичні процедури, познайомився з властивостями ліків. Тоді мені здавалося, що наука вже розкрила всі таємниці, і треба тільки засвоїти досягнуте, щоб скрізь і завжди перемагати смерть.

Та ось до нашої “лікарні” прийшов мисливець Суанка із скаргою на якусь чудну хворобу. Рік тому на руці в нього з’явилась виразка, він припік її розпеченим залізом, але від цього по всьому його тілі розкидало пухирі, які потім тріскалися, оголюючи м’ясо.

Я тоді ще не знав, що це за хвороба, але вже поведінка мого вчителя розкрила мені, що справа кепська. Він, як ніколи до того, метушився, заспокоював хворого, дав йому кілька пляшечок ліків. А коли Суанка пішов, Григорій Петрович вдарив кулаком по столу, сів, довго мовчав, куйовдячи волосся, а потім сказав:

— Хітто, цей мисливець загине… Ех, якби радіоактивні препарати, — можна було б спробувати… Але де їх узяти, коли навіть йоду не вистачає?

Від наших ліків Суанці не покращало, а гіршало з кожним днем. Мін дід кепкував з Колобкова, запевняючи, що російський шаман здатний виліковувати лише ті хвороби, які минають самі собою.

Ми дуже посперечалися з дідом. Я доводив йому, що все лихо в тому, що немає “препарату”, — до речі, я тоді дуже тьмяно уявляв, що це таке. А Енкамай кричав, що я — дурне, сліпе щеня, нездатне розрізнити погане й хороше. Ліки — добре. Але насамперед з тіла треба вигнати злого духа, а злі духи бувають різні, і до кожного треба вміти підійти…

— Ну, от і підійди до того духа, що засів у Суанці! — запропонував я зловтішно. — Чи виженеш?

— Вижену! — відповів розлючений Енкамай. — Ти побачиш це на власні очі, але заприсягнись, що до моєї смерті не розповіси нікому нічого!

— Гаразд! — погодився я. Григорій Петрович радив мені вивчати народну медицину, розпитувати про лікувальні трави, які використовуються в нас. А от про лікування камінням він навіть не згадував. Може, й це придасться?

Хітто замовк, припалюючи люльку. А Черкас раптом засміявся:

— Послухай, друже, а я теж знаю про лікування камінням! І, як не дивно, з курсу мінералогії. Існує такий собі давно відомий мінерал — антимоніт. В перекладі на нашу мову це означає “протимонашний”. Історія цієї назви така: в одному монастирі, літ чотириста тому, комусь спало на думку використати цей мінерал для лікування. Так от, уяви: від цих “ліків” монахи почали мерти, як мухи від мухомора!

— Непогані ліки! — зареготав Хітто. — Але не перебивай, я ще не скінчив.

…Так само вночі, потай від усіх, ми з Енкамаєм повели хворого Суанку до Блакитного озера, і дід розпочав лікування. Він не дозволив мені наближатись, але звелів уважно слухати і запам’ятовувати його заклинання.

— І ти запам’ятав? — поцікавився Черкас.

— Хоч і не зразу, а запам’ятав, — серйозно відповів Хітто. — Та ось послухай.

Монотонно, ритмічно, він почав швидко-швидко вимовляти якісь незрозумілі слова.

— Тьху, ну й тарабарщина! — похитав головою геолог. — І досі пам’ятаєш?

— І не забуду до кінця життя! — відповів Хітто. — Я зубрив цей безглуздий набір слів, аж доки склав Енкамаєві залік на “відмінно”. Дід запевняв, що варт забути або додати до заклинання бодай одне слово — і лікування камінням, замість користі, заподіє хворому великої шкоди. Як не дивно, але Енкамай мав рацію.

— Стривай, стривай! — Черкас встав з ліжка, прошкандибав по кімнаті на милицях і знову сів. — Ти, пробач, не п’яний?

— Як бачиш — ні. І при тверезому глузді… А от скажи, ти не засік по годиннику, скільки часу забирає оце заклинання?.. А я засікав. Точно тридцять дві секунди! І якби Енкамай замість незрозумілої навіть для нього самого тарабарщини тридцять дві секунди повторював би “у попа була собака” — результат був би однаковісінький.

— Зрозуміло! — вигукнув геолог. — Не закликання — а своєрідний секундомір!

— Так, — ствердив Хітто. — До кожної виразки на тілі хворого Енкамай — у даному разі — прикладав оті загадкові камінці не більш як на тридцять дві секунди… І уяви: п’яти сеансів вистачило, щоб Суанка відчув значне полегшення. А після двадцяти — виразки загоїлися зовсім. Правда, чи надійним було вилікування, я не знаю, бо Суанка через рік втопився на полюванні. Але Енкамаєві ліки таки подіяли.

Дід святкував перемогу наді мною і над медициною. А я ходив наче сам не свій: як це могло статися? Невже й справді існують злі духи? Невже й справді можна заклинаннями подолати невиліковну хворобу?

Я таки не дотримав слова і розповів Григорію Петровичу про все. Він дуже зацікавився і запропонував насамперед дослідити Енкамаєві камінці.

Я обшукав усю місцевість біля Блакитного озера, але пам’ятної мені кам’яної скриньки ніде не знайшов. Тільки в одному закапелку мені трапився під руки плескатий білий камінь. Про всяк випадок я захопив його з собою, але оскільки ні вдень, ні вночі він ніякого сяйва не випромінював, я скоро викинув його геть.

Минули ще рік чи два. Я готувався до вступу на робітфак Інституту народів Півночі. Дід Енкамай одряхлів і збирався помирати. Єдиним його заняттям були відвідини нашої лікарні, де він довгі години мовчки стежив за кожним рухом Григорія Петровича. Дід, мабуть, хотів збагнути, яким саме чином лікує “шаман” Колобков. Григорій Петрович сумлінно пояснював усе Енкамаєві, той кивав головою, і навіть я не знав, які думки снуються у нього в голові. Проте мені здалося, що Енкамай ось-ось почне розмову з Колобковим про “камінне шаманство”.

Може, він так і зробив би. Але тут, зовсім несподівано, нас спіткало лихо: захворів Григорій