Зворотний зв’язок - Ігор Маркович Росоховатський

— Полетимо на Медбазу? — запитав Петро.

— Ти повезеш мене?

— Добре.

Петро взяв Павла Петровича на руки, як беруть дітей, утворив захисну оболонку й увімкнув гравітатор. Він містився у його плечі й служив не тільки для пересування.

Вдалині показався багатоповерховий диск із пластмас, металу і скла. Він висів на висоті метрів п’ятсот над землею. Це й була пересувна база Медцентру.

Головний мікробіолог нікого не приймав. З трудом пробилися до його заступника.

Професор Мрачек, огрядний чолов’яга з профілем сови, теж не виявив особливого задоволення і готувався спровадити візитерів ще до когось, але Павло Петрович категорично сказав:

— Е, ні. Так не піде. Ви передасте нас своєму замові, він — помічникові і так без кінця. Вважайте, що я вже скористався особливими правами слідчого Ради, про які “сором’язливо” не згадував. Прийміть мої співчуття, дорогий професоре, але вам доведеться відповісти на запитання.

З грудей Мрачека вирвалося щось середнє між зойком і стогоном. Його великі круглі очі зупинилися на відвідувачах.

“Очі розширені від стимуляторів, — подумав Павло Петрович. — Зараз працівникам Мед центру не до сну”.

Уголос сказав:

— Двоє запитань до вас, професоре, а інші розтлумачить будь-хто з ваших асистентів чи навіть робот-інформатор. Мене цікавить, чи могла людина преспокійно носити в собі ці прокляті бактерії два роки, не підозрюючи, що хвора?

— Яка людина і де?

— Космонавт. У ракеті. За два роки польоту.

Павло Петрович сподівався, що професор поспішить з відповіддю, і вже готувався нагадати про важливість цієї розмови. Але Мрачек мовчав, дивився мимо Павла Петровича і хитав головою в такт своїх думок.

— На ваше запитання все-таки варто відповісти: “Так, міг”. Уявляєте, що таке живучість мікробів? Чули ви коли-небудь про латентний стан? Все життя ми носимо в тілі сотні штамів хвороботворних мікробів і не знаємо про них. Навіть такий активний мікроб, як збудник асфіксії-Т, перебуваючи в несприятливих умовах, міг сидіти в підпіллі, не розмножуючись. До речі, буквально в останні години з’ясовано, що він здатний утворювати спори. А спори мікробів у організмі помітити важко навіть при старанному аналізі. Більше того, мікроб міг зберігатися не в готовому вигляді, а в “кресленнях” — як помилка чи додаток до “запису” в нуклеїнових кислотах клітин. У такому випадку знайти його майже неможливо.

Мрачек говорив майже без пауз.

— А цей незвичайний мікроб виявляє дивовижний механізм пристосування. Я б сказав, що це можна порівняти лише з пристосовністю розумної істоти.

— Що? — мимоволі вихопилося у Павла Петровича. В його пам’яті зазвучали слова Істоцького…

Професор Мрачек посміхнувся:

— Порівняння — і нічого більше. Зважте самі, хіба це не досконалість? Одноклітинна істота, без складних систем захисту, і однак захищається проти найсильніших засобів, відомих медицині. Мікроб паралізує токсинами місцеві нервові центри, і вони не посилають сигналів. Хворий не відчуває болю — організм не включається в боротьбу…

Спалахнула сигнальна лампочка на календарному стенді, освітивши табличку з кількома словами і стрілками годинника поруч. Професор глянув на стенд, на стрілки, і на його обличчі відбився переляк.

— Мені пора. Вибачайте. Зараз у мене нарада відділу. На решту ваших запитань відповість робот з, інформвідділу. Бувайте здорові.

Вони не встигли вийти з кабінету, як стіни його освітилися. На них з’явилися зображення людей, які знаходилися в різних кімнатах. Нарада почалася.

У приймальні їх зустрів робот, схожий на коника-стрибунця, що зіпнувся на задні ніжки. На його плескатих грудях блищав номер. Вусики-антени злегка похитувалися.

— Я б хотів заглянути в клініки, — сказав йому Павло Петрович.

— В клініки? — перепитав робот м’яким жіночим голосом.

З грудей робота висунулася трубка проектора, спалахнув промінь — і стіна зникла. Замість неї — палата. Хворий напівлежав на автоносилках, руки його тремтіли. Він ніби тягся до чогось, йому бракувало повітря, ніздрі судорожно роздувались, обличчя посиніло.

Друга палата. Жінка. Очі витріщені. Страшний нелюдський крик…

А ось юнак хапає повітря ротом, як викинута на пісок риба…

Павло Петрович відчув спазми в горлі. Йому теж забракло повітря.

— Досить, — прохрипів він.

Стіна-екран згасла, картини щезли.

— Є такі, що одужали?

— Є, — миттю відгукнувся робот. — За даними інформвідділу, три і дві десятих відсотка хворих одужують.

Павло Петрович, а за ним і гігант попрямували до виходу.

У коридорі гігант зупинився, запитав супутника:

— Ви хочете залишити базу?

— А хіба в тебе тут ще є справи? — здивувався Павло Петрович. — Я думав, ти полетиш зі мною. Адже з усього екіпажу ракети ми поки що говорили тільки з двома.

— Я залишаюсь. Якщо дізнаюся щось нове про хворобу, повідомлю вас.

Стрілка-індикатор інерційної системи здригнулася і шугонула вгору. Світилося блакитним сяйвом і мерехтіло контрольне вікно пульта. Здавалося, що в ньому обертається кришталева куля і по її поверхні безперервно снують тіні. Павло Петрович склепив важкі повіки — під них проникла вузенька мерехтлива смужка. Але він бачив інше, те, що краще б забути: людина звелася на тремтячих руках, ніздрі роздуваються, ось-ось лопнуть від напруження. Юнак, немов риба, викинута на пісок, хапає ротом повітря. Сині обличчя — такі бувають в утоплеників, — струмочки поту стікають по них, як вода.

Хтось колись зумів передбачити це. І в Кодексі з’явилося двоє жорстоких слів: “карантинний недогляд”. Ними кінчалася глава