Вибрані твори. Том III - Бернард Шоу

Ренкін. Ти приніс їхні речі?

Носій. Ними можна було б нав’ючити два верблюди, свідчуся Аллахом!

Ренкін. Тобі заплачено?

Носій. Один нещасний долар, Бікуре. Я привів їх до тебе. Вони тобі заплатять. Дай мені щось за те, що я приніс золото в твою домівку.

Дрінквотер. Далебі, ти повинен був родитися християнином! Ти занадто розумний!

Ренкін. Ти приніс мені тільки видатки й турботи, Гассане, і ти це знаєш. Хіба я брав колись гроші за ліки для твоєї дружини та дітей?

Гассан (філософськи). Пророк завжди дозволяє нам просити, Бікуре. (Весело йде в дім разом з хлопчаками).

Дрінквотер. Зважився про всяк випадок спробувати. Людська натура скрізь однакова. Ці погани нічим од нас з вами не різняться, добродію.

До саду вступають чоловік і жінка, обоє англійці. Чоловік добре вже літній, але не охоче миритися із старістю. Він чисто поголений; чоло йому розумне, квадратове, ніс енерґійний з упертими ніздрями і міцно стулені вуста; видно, що свого часу йому доводилося глушити роздратовання і гнів.

Він звик прибирати собі владного та величного вигляду, але тепер, коли він лише турист, він намагається простіше та легше ставитися до життя, що ще підкреслюється його білим капелюхом та легким спортсменським костюмом. Дама віком від тридцяти до сорока років; вона висока на зріст, дуже гарна, симпатична, розумна, ніжна й обдарована гумором. Вбрання на ній вміло просте, це не скромний костюм і гетри, що їх носять діловиті туристки, а блузка й солом’яний капелюшок з квітами, неначе вона живе в сусідньому котеджі й зайшла випити чаю. Це жінка надзвичайно життєрадісна та м’якосерда; вона починає випадкові знайомства з тої стадії, якої англійці звичайно досягають після тридцятилітнього знайомства, якщо тільки вони взагалі здатні її досягти. Вона привітно і жваво звертається до Дрінквотера; останній, усміхаючись, дивиться на неї і тримає шапку в руці. Вигляд його виявляє палке привітання. Чоловік же, навпаки, ідучи садом, тримається ближче до дому, інстинктивно зберігаючи деяку відстань між собою та іншими.

Дама (до Дрінквотера). Добридень. Це ви місіонер?

Дрінквотер (скромно). Ні, леді, не хочу вас дурити, хоч ваша помилка цілком природна. Я один із обла-годіяних місіонером, його перший навернений, смиренний англійський моряк, ваш земляк, леді, і земляк лорда. Ось містер Ренкін, найневтомніший працівник на найубогішому винограднику цього узбережжя; (знайомлячи їх) містер Ренкін — сер Ґовард Геллем (делікатно відходить у дім).

Сер Ґовард (до Ренкіна). Вибачте, що ми до вас вдираємось, містере Ренкін. Але нам не лишається іншого виходу, бо тут немає готелю.

Леді Сісілі (усміхаючись йому). До того ж нам далеко приємніше жити у вас, якщо ви згоджуєтесь нас прийняти, містере Ренкін.

Сер Ґовард (знайомлячи їх). Моя шваґрова, леді Сісілі Вайнфліт — містер Ренкін.

Ренкін. Я до ваших послуг, міледі. Ви, мабуть, хочете чаю після такої подорожі?

Леді Сісілі. Не турбуйтесь, містере Ренкін. Ми вже пили чай на яхті. І я вже все налагодила з вашими слугами, отож працюйте й далі у вашому садку, наче нас тут немає.

Сер Ґовард. На жаль, мушу вас попередити, містере Ренкін, що після своєї подорожі по Африці леді Сісілі звикла заходити в чужі приміщення й розпоряджатися там, як у своїй господі.

Леді Сісілі. Але, запевняю вас, дорогий Ґоварде, що тубілцям це приємо.

Ренкін (ґалантно). І мені також.

Леді Сісілі. О, який ви милий, містере Ренкін. Це чарівна країна. І люди тут такі добрі. У них такі милі обличчя. Такий красень-мавр приніс сюди наші речі! І два найчарівніші хлопчики! Ви завважили, які в них обличчя, Ґоварде?

Сер Ґовард. Завважив і можу щиро сказати, що за свій довголітній досвід мав змогу бачити багато найзлочинніших облич на лаві підсудних, але ніколи ще не доводилось мені бачити такого розбійницького тріо, як цей мавр і ці два хлопчиська, яким ви дали п’ять доларів, хоча з них досить було й одного.

Ренкін (сплеснувши рухами). П’ять доларів! Одразу видно, що ви не з Шотландії, міледі!

Леді Сісілі. Ой, сердешні! Вони, либонь, більше потребують їх, ніж ми, і ви ж знаєте, Ґоварде, що магометани ніколи не витрачають їх на горілку.

Ренкін. Вибачте мені на одну хвилинку, міледі. Я мушу дещо сказати цьому маврові (заходить у дім).

Леді Сісілі (гуляє по садку, милуючись краєвидом та квітами). Справді, це райський куточок!

Дрінквотер виходить з дому, несучи стільця.

Дрінквотер (подаючи стільця серу Ґовардові). Вибачте за сміливість, сер Ґоварде!

Сер Ґовард (глянувши на нього). Я вже вас десь бачив.

Дрінквотер. Бачили, сер Ґоварде. Але, запевняю вас, це була помилка.

Сер Ґовард. Як звичайно! (Сідає). Помилково засуджені, певне?

Дрінквотер (в затаєному захваті). Ні, добродію. (Пошепки, розпливаючись в усмішці). Помилково виправданий.

Сер Ґовард. Та невже?! Уперше чую про такий випадок.

Дрінквотер. Господи, сер Ґоварде, що за йолопи були ці присяжні! Але ж ми з вами це розуміли.

Сер Ґовард. Гадаю, що так. На жаль, мушу зауважити, що я забувся, в чому саме полягала ваша справа. Чи не можете ви поновити цього в моїй пам’яті?

Дрінквотер. Лише юнацька моторність, ваша милість. Попустував на Ватерлоо-роуд. Те, що звуть хуліганством.

Сер Ґовард. Еге! то ви були хуліганом?

Леді Сісілі (не розуміючн). Хуліганом?

Дрінквотер (вибачним тоном). Це назвисько дав нам, бідним, легковажним молодикам, якийсь тип з Дейлі Кронікл, міледі. (Повертається Ренкін. Дрінквотер негайно зникає, затримавши місіонера на хвилинку на порозі і звернувшись до нього). Чекатиму поблизу, може, знадоблюся їм. (Нечутно щезає в домі).

Леді Сісілі сідає на лаві під тамариском. Ренкін бере свого ослона з клумби й сідає ліворуч від неї, а сер Ґовард праворуч.

Леді Сісілі. Яке приємне обличчя у вашого друга моряка, містере Ренкін! Він так відверто і щиро з нами розмовляв. Знаєте, я вважаю, що для мене немає нічого принаднішого за повну щирість при першому знайомстві. Це сама вихованість!

Сер Ґовард. Не думайте, містере Ренкін, що моя шваґрова навмисне говорить дурниці. Вона йнятиме віри вашому приятелеві, поки він не вкраде в неї годинника; і навіть тоді знайде йому виправдання.

Ренкін (сухо, міняючи тему розмови). Як же вам жилося, сер Ґоварде, ці сорок років від нашої останньої зустрічі в лондонській гавані?

Сер Ґовард (дуже здивований, намагаючись згадати). Наша остання зустрічі, містере Ренкін? Невже ж я мав нещастя забути старого знайомого?

Ренкін. Ледве чи це було справжнє знайомство,