Вибрані твори. Том III - Бернард Шоу

Валпол. Він хоче знати, чи репортер іще тут?

Репортер (схвильовано, бо його й самого все це надзвичайно розважило). Так, містере Дюбеда, я тут.

Валпол підносить руку, попереджаючи, щоб він замовк. Сер Ралф спокійно сідає на канапу й одверто ховає своє обличчя в носову хустку.

М-с Дюбеда (з великим полегшенням). Так, любий, мені не заважає: схиляйся всією вагою на мене. Тепер ти справді спочиваєш.

Сер Патрік швидко підходить і пробує в Луї пульс, потім бере його за плечі.

Сер Патрік. Дозвольте мені покласти його на подушку, мадам. Йому буде так краще.

М-с Дюбеда (з жалем). О, ні, будь ласка, докторе. Він не стомив мене; йому буде прикро, коли він прокинеться й побачить, що я відсторонилася.

Сер Патрік. Він ніколи вже не прокинеться. (Він забирає від неї тіло й кладе його в крісло. Ріджон, не рухаючись з місця, відкидає спинку крісла й перетворює його в ноші).

М-с Дюбеда (несподівано схоплюється на ноги, з холодними очима, велично). Що це, смерть?

Валпол. Так.

М-с Дюбеда (з повною гідністю). Ви мене зачекайте хвилину. Я повернуся! (Вона виходить).

Валпол. Чи не піти слідом за нею? Чи вона при здоровому розумі?

Сер Патрік (із глибоким переконанням). Так. З нею все гаразд. Лишімо її саму. Вона повернеться.

Ріджон. Давайте зеберемо цю річ до її приходу.

Б. Боннінґтон (устає вражений). Мій любий Коллі! Бідний юнак! Він помер блискуче!

Сер Патрік. Так. Він помер, як помирають лихі.

Бо вмираючи не шкода їм нікого

їхня сила — то є міць:

Не турбуються, як інші люди.

Та байдуже: не нам його вже судити. Тепер він уже на тому світі.

Валпол. І позичає вже там свої перші п’ять фунтів.

Ріджон. Я сказав якось, що найтрагічніша в світі річ це хворий лікар. Я помилився. Найтрагічніша в світі річце — геніальна людина, що не є людина чесна.

Ріджон та Валпол котять крісло віддаль.

Репортер (до сера Ралфа). Мені здається, що він дуже любив свою дружину, коли вона так плакала за ним й обіцяла ніколи не виходити заміж.

Б. Боннінґтон (промовисто). Місіс Дюбеда не в такому стані, щоб давати вам інтерв’ю. І ми так само.

Сер Патрік (до нього). Бувайте здорові!

Репортер. Місіс Дюбеда сказала, що вона повернеться.

Б. Боннінґтон. Після того, як ви підете.

Репортер. А як ви вважаєте, чи не сказала б вона мені кілька слів про те, що почуває вдова? Непоганий заголовок для статті, правда ж?

Б. Боннінґтон. Молодий чоловіче! Коли ви чекатимете, доки повернеться місіс Дюбеда, то матимете змогу написати статтю «Як почуває себе людина, викинута з дому».

Репортер (не помічаючи цих погроз). А як ви гадаєте, чи не краще було б...

Б. Боннінґтон (коротко його обриваючи). Бувайте здорові! (Подаючи йому візитну картку). Глядіть же, не перекрутіть мого прізвища. Бувайте здорові!

Репортер. Бувайте здорові. Дякую вам. (Пробує розібрати карточку). Містер...

Б. Боннінґтон. Та не містер же. Це, здається, ваш капелюх. (Подає йому капелюха). Рукавички? Ну, певне, рукавичок нема. Бувайте здоровії (Він нарешті виштовхує репортера й зачиняє двері; потім повертається до сера Патріка, коли Ріджон та Валпол повертаються з глибини сцени. Валпол іде через кімнату до вішалки, а тим часом Ріджон підходить до сера Ралфа та сера Патріка і йде поміж ними). Бідолаха! Бідний юнак! Як він гарно помер! Я почуваю й себе кращою людиною!

Сер Патрік. Коли ви будете такий старий, як я, то дізнаєтеся, що дуже мало важить, як людина помирає. Головне — як вона живе. Кожен дурень, що підставляє свого носа проти кулі, в наші дні вже герой. А чому ж він не жив з якоюсь метою?

Б. Боннінґтон. Ні, прошу вас, Педді, не судіть так суворо бідного юнака. Не тепер. Не тепер. Кінець кінцем, хіба він був такий поганий? Він мав тільки дві вади: гроші й жінки. Ну, будьмо ж чесні. Скажіть по правді, Педді! Не будьте лицемірні, Ріджоне! Скиньте маску, Валполе! Невже в нас усе так гаразд щодо цих двох справ, що зневага до звичайної моралі показує справжню зіпсутість?

Валпол. Що мені за клопіт до звичайної моралі? Мені байдуже до звичайної моралі. Людина науки однаково зневажає як гроші, так і жінок. Але треба відзначити, що він зневажав усе, окрім своєї власної кишені та своїх власних химер. Він не зневажав заведених звичаїв, коли вони оплачувались. Хіба він віддає нам свої картини задарма? А як ви гадаєте, чи він би спинився перед тим, щоб втягти мене в шантаж, коли б я скомпрометував його дружину? Ні в якому разі!

Сер Патрік. Не марнуйте часу на обмовлювання його. Негідник зостанеться негідником, а чесна людина — чесною, і кожен із них ніколи не відмовиться вхопитись за релігію чи мораль, щоб довести, що його вчинки правдиві. Так само бувало й завжди буде з усіма народами, усіма професіями, з усім світом.

Б. Боннінґтон. Ну, може бути, може бути. Однак, de mortius nil nisi bonum. Він помер надзвичайно гарно, на диво гарно. Він подав нам приклад — подбаймо ж наслідувати його, а не осуджувати за ті вади, які загинули разом із ним. Це, здасться, Шекспір сказав, що добро, яке робить більшість людей, живе й по смерті їхній, а лихі діла залягають разом з їхніми кістками. Так, гинуть з їхніми кістками. Повірте мені, Педді, ми всі вмирущі... Це загальна доля, Ріджоне. Хіба не можна сказати, Валполе, що борги природи потрібно сплатити? Коли не сьогодні, то завтра.

О, завтра, завтра й завтра

Після химерної пропасниці життя

Вони глибоко спатимуть.

Немов ті береги незнані,

Звідкіль ніхто не повертається,

Вони й уламку не лишать по собі.

Валпол хоче щось говорити, але Б. Боннінґтон раптово й запально читає далі, перебиваючи його.

Гаси, гаси той недогарок,

Не додаси нічого до прокляття...

Валпол (м’яко, бо почуття Б. Боннінґтона, безглуздо висловлені в даному разі, надто щирі й людяні, щоб з них можна посміятися). Так, Боннінґтоне, смерть змушує людей іти таким шляхом...Я не знаю чому, але воно так. До речі, чи ми виходимо звідси? Чи не пора вже нам вибратись? А може, нам краще почекати, доки не повернеться місіс Дюбеда?

Сер Патрік. Я думаю, що нам краще піти. Ми можемо розказати покоївці, що треба робити.

Вони беруть свої капелюхи й ідуть до дверей.

М-с Дюбеда (виходить із