Вибрані твори. Том III - Бернард Шоу

Луї. Дякую! Не ворушіться, будь ласка.

Б. Боннінґтон. Тепер далі, що собою становлять більшість моїх пацієнтів? Зіпсуті й темні молоді люди без хисту до чого б не було. Коли б я почав міркувати про їхні заслуги, я мусив би три чверті з них покинути. Тим-то я взяв собі за правило на це все не зважати. Далі, як чесна людина, взявши собі це правило щодо платних пацієнтів, чи можу я зробити виняток для пацієнта, який не тільки мені не заплатить, — чого ймовірніш можна сподіватись, — ще й позичить. Ні! Я кажу: ні! Містере Дідбеда, до вашої моральної вдачі мені байдуже! Я дивлюся на все із суто наукового погляду. Для мене ви просто поле бою, на якому войовнича армія туберкульозних бацил змагається з охоронною силою фагоцитів. Давши обіцянку вашій дружині — а мій принцип є не ламати обіцянки — сприяти діяльності фагоцитів, я й буду їм сприяти. Ні за що інше я не беру відповідальности. (Виснажений, падає знову в крісло).

Сер Патрік. Ну, містере Дюбеда, сер Ралф був такий добрий, що взяв на себе обов’язок вас лікувати, а дві хвилини, що я обіцявся вам приділити, проминули; тому я мушу перепросити.

Встає.

Луї. А, будь ласка. В мене вже все готове. (Встає й показує свій ескіз). Прошу! Доки ви розмовляли, я працював. Що лишилось від вашого моралізування? Тільки трохи вуглекислоти, що зіпсувала повітря в кімнаті. А що лишилось від моєї праці? Маєте. Гляньте сюди. (Ріджон устає подивитись на малюнок).

Сер Патрік (сходить униз з естради). Що, це ви мене змалювали, молодий крутію?

Луї. Звичайно. А хіба що?

Сер Патрік (бере малюнок з його рук і похвально бурчить). Доволі добре. Ви не вважаєте, Коллі?

Ріджон. Так. Так гарно, що я хотів би придбати його.

Сер Патрік. Дякую, але я хотів би й сам його придбати. Що ви думаєте про це, Валполе?

Валпол (встає й іде подивитись). Ні, слово чести, я мушу його мати.

Луї. Хотілось би мені подарувати його вам, сер Патріку. Але я ладен віддати п’ять ґіней, аби не розлучитися з ним.

Ріджон. Ну, коли справа йде про це, то я вам дам шість за нього.

Валпол. Десять.

Луї. Я гадаю, що сер Патрік і морально заслужив його, раз він позував. Чи можу я послати його вам додому, сер Патріку, за дванадцять ґіней?

Сер Патрік. Дванадцять ґіней?! Ні, навіть коли б ви були президентом Королівської Академії, молодий чоловіче! (Він рішуче віддає портрета назад і повертається, знімаючи свого капелюха).

Луї (до Б. Боннінґтона). Ви не хотіли б його взяти за дванадцять, сер Ралфе?

Б. Боннінґтон (проходячи між Луї й Валполом). Дванадцять гіней? Дякую вам! Я беру за цю ціну. (Він бере малюнок і підносить у подарунок серу Патрікові). Прийміть, його від мене, Педді, і нехай вам щастить якомога довше жити, щоб милуватися ним!

Сер Патрік. Дякую! (Ховає малюнок до капелюха).

Б. Боннінґтон. Ми ще не кінчаємо наших розрахунків, містере Дюбеда, — платня мені буде трохи більша за це. (Він також іде, щоб узяти капелюха).

Луї (обурено). Ну, це ж чорти його знають... (Він не знаходить слів). Я швидше застрелився б, ніж зробив би щось таке. Я вважаю, що ви вкрали у мене цей портрет.

Сер Патрік (сухо). Отже, ми таки змусили вас повірити кінець кінцем у мораль, га?

Луї. Ну, гаразд. (До Валпола). Я зроблю для вас новий портрет, коли ви дасте мені обіцяних десять фунтів.

Валпол. Добре. Я заплачу вам, як одержу портрет.

Луї. О, за кого ж ви вважаєте мене? Виходить, ви не вірите мені на честь?

Валпол. У жодному разі!

Луї. Ну, певна річ, коли ви так відчуваєте, ви інакше не могли зробити. Але раніш ніж піти, сер Патріку, дозвольте мені покликати Дженніфер. Я знаю, що вона хотіла б вас бачити, коли не заперечуєте. (Він іде до дверей в сусідню кімнату). А тепер, доки вона прийде, — одне слово. Ви тут усі дуже вільно говорили про мене... до того ж, у моєму власному домі. Я не зважаю на це. Я чоловік і можу сам за себе постояти. Але коли ввійде Дженніфер, будь ласка, пам’ятайте, що вона пані й вважає вас за джентльменів.

Виходить.

Валпол. Ну-ну! (Він безнадійно махає рукою і йде по капелюха).

Ріджон. Чорт би його забрав з його зухвальством!

Б. Боннінґтон. А я зовсім не здивувався б, коли б дізнався, що він з кращого суспільства. Коли мені доводиться зустрічатись з незвичайною витриманістю та почуттям власної гідности, що не мають виразних підстав, я впізнаю в такій людині особу з вищого суспільства.

Ріджон. Скажіть краще, людину з артистичним хистом, Б. Боннінґтоне. Це якраз і врятовує його самопошану.

Сер Патрік. Так створено світ. Порядних людей завжди повчають і бентежать сноби.

Б. Боннінґтон (рішуче зрікається погодитися з цим). Я не бентежусь. Мені хотілось би бачити людину, заприсягаюсь Юпітером, яка мене збентежила б. (Входить Дженніфер). А, місіс Дюбеда! Як ся маєте?

М-с Дюбеда (подає йому руку). Дуже вам вдячна, всім, що прийшли. (Тисне руку Валполові). Дякую вам, сер Патріку. (Тисне руку серу Патрікові). О, відтоді, як я з вами познайомилась, життя стало далеко цінніше. З того вечора в Річмонді я не знала й хвилини страху. А доти не знала нічого іншого, опріч страху. Може, ви сядете й розкажете про наслідки консультації?

Валпол. Я собі піду, коли дозволите, місіс Дюбеда. В мене є справа. Але перш ніж піду, дозвольте мені сказати, що я цілком згодний зі своїми колеґами щодо характеру хвороби. А що ж до причин та лікування, то це не моя справа: я тільки хірург; ці ж усі джентльмени — лікарі, вони й порадять вам. Я маю свої власні погляди, справді маю, і вони дуже добре відомі моїм колеґам. Коли ж я буду потрібний, — а кінець кінцем без цього не обійтися їм — вони знають, де найти мене; і я завжди до ваших послуг. А тим часом, бувайте здорові! (Він виходить, лишивши Дженніфер дуже збентежену його несподіваним відходом і офіційними манерами).

Сер Патрік. І я також попрошу вас пробачити мені, місіс Дюбеда.

Ріджон (занепокоєно). І ви йдете?

Сер Патрік. Так. Я тут не потрібний, а мені треба повертатись. Як вам відомо, мадам, я тепер не практикую і тому не візьму на себе обов’язку лікувати. Лишається його поділити