Україна у вогні - Олександр Петрович Довженко
— Прощай, доню, — тихо промовив Лаврін і вийшов.
— Що це за аморальна область? — блиснув хижим оком полковник Ернст фон Крауз, поглядаючи на селян, що стояли перед ним на майдані. — Тікають старости в партизанські банди, тікають начальники поліції. Тут банда дезертирів нападає на поліцая Павла Хуторного і теж тікає до лісу. Я чесний німець, батько, мушу банду вішати! Вас іст дас?
Лаврін слухав цю моторошну промову і внутрішньо готовивсь прийняти смерть достойно й просто, щоб хоч не просити ні про що катюг.
Загибель Савки й старого батька і поранення жінки тяжко пригнули його.
— Я знаю, ваші уші знаходяться в Лондоні, а серце в Москві! — говорив фон Крауз. — Але не забувайте, що ваші спини перебувають на Вкраїні і ваші шибениці теж. Я наказую востаннє обрати старосту. Називайте кандидата. Ну, біте!
— Нема в нас такого!
— Що вони кажуть, фатер?
— Одмовляються.
— Фойєррр! — крикнув Людвіг Крауз.
Загриміли кулемети, засичали кулі понад головами і раптом стихли.
— Нема! Не годимося для староства!
— Фойєр!!! — ще раз подав команду Людвіг. Село стояло по горло в воді під млином. Була ніч.
— Нема! Не можем обрати! — гукали в темряві з-під млина. — Нема! Плакали жінки під вербами понад берегами, понад осокою. Плакали
діти.
— Тату, тату! — гукали.
— Кажіть, тату, кажіть що-небудь. Загорілось півдесятка хат. Освітило людей у воді.
Лаврін стояв під руки в воді, притулившись до гнилої палі од старого мосту.
— Лаврін, прийми гріх на душу.
— Лаврін, у тебе сини в армії. Що тобі? Прийми тягар. Прийми, Лаврін Михайлович.
— Кому, як не тобі, Лавріне, — гомоніли люди, заклякаючи в воді. Вже декому не вистачило сил, і дужчі підтримували недужих.
— Лаврін, рятуй, бо заклякнемо к такій матері. Соглашайся, та ходім уже поснідаєм, — сказав посинілий од холоду Мина Товченик, сусід Лавріна.
— Ну, хай буде так, — сказав Запорожець.
Ранком фон Крауз, вдоволений з доброго сну, сніданку, приємного купання, у строкатій піжамі підійшов до млина.
— Гутен таг, україніше льойте! Ві гейт ес інен? Іх габе гехерт дас зі волен ніхт кайн кандидатур староста каварит. Дас зеєр шаде, ніхт? — весело глузував він, витираючи товсту шию пухнатим рожевим рушником. — Абер унмегліх зо філь ін кальт васер штеєн, ніхт вар? Біте, комен зі гір, унд подумайте нох айн маль... Немножко. Ну, пожалюй-ста...
Селяни почали виходити з води.
— Вер ду гаст гезахт?
— Запорожець Лаврін, — сказав Людвіг.
— Запорожець? О, дас файне наме! Хайль Гітлер! — крикнув раптом Ернст Крауз так голосно, що навіть коні й гуси перелякались.
— Дозвольте, господин начальник, ваше високоблагородіє, — сказав літній якийсь чоловік і, знявши шапку, вийшов трохи вперед Його не було між селянами. Він тільки що з'явивсь, він відрізнявся від усіх. Тихий гомін пішов по натовчу. Селяни взнали куркуля Григорія Заброду.
— Заброда!
— Як же це так, прошу прощенія. Я біг сюди з Північного Сибіру через фронт, повз гадюкою, ліз, котився бубоном. Велику книгу можна написати про мої страждання! І ось прибіг, — Запорожець! Цей же чоловік голова колгоспу, — грізно сказав Заброда. — Який же він староста. Він же мене виселяв до Сибіру!
— Ну?!
— У нього п'ять синів у Червоній Армії. І всі комуністи, як я чув!
— П'ять синів? — звернувся Крауз до Запорожця.
— Так точно, п'ять, — одповів Запорожець.
— Чудесно. П'ять синів на війні... О, дас іст патріотизмус! Очень хороший староста.
— Еге. А ось куркуль Заброда думав, чи не його часом настановите! — сказав Товченик, очевидно, вдоволений поворотом діла.
— Заброда? Вер іст Заброда?
— Куркуль. З Сибіру повернувся. Великий мироїд!
— Заброда? Ком гір, мерзотник! — розсердився фон Крауз. Заброда підійшов.
— Ти хочеш старостою бути, пес?
— Я думав...
— Ти думав, що це повернувся капіталізмус? Кайн капіталізмус, зондерн дойче націонал-соціалізмус! Ферштейст ду, гунд!
— Йаволь... — зблід Заброда.
— Чим ти заслужив староство у народу?
— Та ви знаєте, ваше високоблагородіє, що це за народ?
— Замовч, сволоч! — Фон Крауз з усієї сили ударив Заброду по морді разів чотири.
— Фатер! Ідея, — сказав Людвіг. — Це чудесний начальник поліції!
— Поліцай! Ідея... Ага... Да. Альзо, будеш начальником поліції! Ду!
— Не хочемо Заброди! Не хочем! Не треба!
— Знаємо ми Заброду!
— Господин начальник!
— Не треба! — загуло в народі.
— Ахтунг! Нас інтересують ваші позитивні думки. А негативні ні. Ви зіпсовані критицизмом. Много політики. Не треба політики. Треба пахать хліб, масло, яйка. Молитись богу... Ця людина...
— Погана людина.
— Дас шаде ніхт! Начальник поліції не повинен бути гарною людиною. Начальник поліції — ето курва-поліцай, а він інтересує нас саме з цих позицій. Це вас не совіцька анархія. Ферштеєн зі?.. Плятц!
Заброда витягся і скам'янів як стовп.
— Вірно. Істинна правда! — сказав твердо й переконливо Мила Товченик.
— Дозвольте? — Мина трохи вийшов вперед.
— Ну.
— Уже, казав той, якщо воно до того и прийшло, що замість міліції, сказати б, замість простака вже треба падлєца чи курву, так тут уже, товариші, помилки нема. Вірно вам кажу. Бо такої падлюки, як Заброда, не то що в районі... куди там... одне слово, перехідне німецьке знамя може получить за підлоту.
Всі засміялися. Засміявся й сам Товченик.
— От времена...
— Чого вони сміються, фатер? — спитав Людвіг Крауз. — Руе!
— Руе! Подайте один одному руки. Ну! — почервонів од гніву Ернст фон Крауз.
Два непримиренні вороги Лаврін Запорожець і Максим Заброда подали один одному руки, розстрілявши тут же один одного очима.
Минали дні, минали ночі в загравах пожеж. Минуло літо. Мокра осінь. Розбухли холодні болота у дрібних дощах. Горіло. Над очеретами туман і дим. Крякали міни у багновищах серед людей. У гнилицях потопало юнацтво.
— Рятуйте! Ой ряту-у-у...
— Тихо!
По шию, по рот у холодній воді брели болотами на схід многі тисячі бездоганних героїв-страдальців, немов розкидані негодою величезні журавлині ключі. Піднімали над мокрими головами рідну свою зброю, партійні квитки, все, що було дорогого, виносили віру в серцях, і болотна брудна гнила вода нагрівалася од гарячої невмирущої людської віри в перемогу і од крові, вічної світлої пам'яті героїв.
