Фауст - Йоганн Вольфганг Гете

жив, виразила себе через його творчість. І не лише через шедеври. «У спадщині Гете чимало і зовсім незначних творів — художніх, які зовсім не мають естетичної цінності, теоретичних, дивовижно пласких і неправильних», — писав у XX столітті німецький філософ Г. Зіммель. Але не так легко осягнути й ті твори, що безперечно збагатили скарбницю світової культури. «Різноманітні уявлення Гете, що постійно змінювались за його довге неоднозначне життя, дають привід для такого ж різного тлумачення», — продовжує вчений. Навіть саме життя поета неможливо вібгати в якісь логічні рамки, його не можна підкріплювати «цитатами», бо «в них завжди можна знайти факти, протилежні за своїм значенням».[1]

Гете жив на зламі епох. До недавнього часу в науці була поширена традиція відносити його творчість до Просвітництва, з яким пов'язувало поета багато творчих і світоглядних рис. Звичайно, від честі належати до великої доби не став би відмовлятися жодний її сучасник. Проте історико-культурну добу створюють генії, саме вони надають їй сенсу, змісту і визначають її. Але їм же дано право розсувати межі доби і вказувати їй подальший шлях. Німецький поет Генріх Гейне назвав час творчості поета «художнім періодом Гете» в німецькій культурі, а в XX столітті історик літератури Герман Август Корф назвав останню третину XVIII — першу третину XIX століття «часом Гете». Багато взявши у свого часу, Гете незмірно більше дав йому, поступово утворивши тим самим нову художню епоху.

Чи не найважливішим наріжним каменем нової історико-літературної епохи, «творіння на ім'я Гете», стало кантіанство — філософія великого Іммануїла Канта (1722–1804), ровесника українського філософа Григорія Сковороди. Протягом найближчого півстоліття учні Канта — И. Г. Фіхте, В. Ф. Й. фон Шеллінг, Ф. Шлегель, Новаліс (псевдонім Ф. фон Гарденберга), Ф. Шлейєрмахер — розвивали його вчення; перед ним схилялися Г. В. Ф. Гегель і А. Шопенгауер. Головна заслуга Канта полягала в обгрунтуванні творчого характера мислення. Людина — істота скінченна, але мислення її сягає нескінченності. Філософ поглибив наші уявлення про свідомість, яка не просто механічно копіює реальність, а додає до образу реальності щось від індивіда, роблячи його особистістю. Англійські і французькі просвітники у XVIII столітті обстоювали ту думку, що всі люди однакові, бо однакові закони мислення. Філософія Канта давала можливість стверджувати інше: всі люди духовно неповторні, бо мислення не тільки відтворює реальність, а й вносить у неї власні уявлення. Кожна людина — творець і збагачує природу тим, чого в ній нема, — образами свого мислення. Кант встановив, що одна частина свідомості — здоровий глузд, Verstand — пов'язує людину зі світом емпіричного (буденного, звичайного, земного); інша частина — розум, Vernunft — з нескінченністю, царину якої філософ назвав «ідеями (або принципами) розуму». Звідси утвердилася назва нового вчення — ідеалам. Вищі, ідеальні, поняття — краса, піднесеність, честь, совість, любов, батьківщина, патріотизм, віра, вічність, безкінечність та ін. — надають сенсу існуванню людини. Без них вона не може жити духовно повним буттям і стає жалюгідним рабом повсякденного, емпіричного — тобто, за влучним німецьким слівцем, філістером («міщанином»).[2]

Другим наріжним каменем «часу Гете» стала по-новому осягнута античність. Мистецтвознавець Й. Й. Вінкельман (1717–1768) вважав, що міфи, закарбовані, зокрема, в античній скульптурі, відображають природність існування людини, повноту її духовного буття в союзі з природою. Драматург і естетик Г. Е. Лессінг (1729–1781) учив бачити в міфах греко-римської давнини рух, притаманний духові неспокій, трагічну колізійність («Лаокоон, або Про границі між живописом і поезією»). Це значно відрізнялося від того, як сприймали міф в Англії чи Франції у XVII і XVIII століттях. Якщо французькі класицисти співвідносили міф з ідеєю державності і з суспільними доброчинностями, то німецькі мислителі — зі Всесвітом, природою, народним життям. Міф у німецькому мисленні переходив у своєрідну філософсько-естетичну утопію, сенс якої полягав у «поверненні вперед» — у вірі в те, що людина врешті-решт переборе свої обивательські інтереси, подолає роздвоєність духу і однобічність («одномірність» — Г. Маркузе) свідомості і поверне собі, подібно до греків давнини, повноту власного існування в союзі з природою і всім суспільством. Тоді, за словами Гегеля, індивід не підлягатиме закону як чомусь чужому і зовнішньому, а сам втілюватиме в собі закон як власну внутрішню сутність.

Третім наріжним каменем нової епохи стали Шекспір і Сервантес, в цілому знехтувані добою Просвітництва. Обидва генії творили на зламі епох Відродження і Бароко, відобразили трагічну напруженість людського буття і прагнення осмислити його в новому філософсько-естетичному плані. Художній світ Шекспіра — це фантастика, поезія природи, прагнення піднести низьке і буденне до шляхетного, кинути світло земного на ідеальне, а трагізм розкрити у зіткненні з іронічним і комічним. Сервантес відтворив світ через ушляхетнюючий ракурс високої іронії і співчуття. Обох об'єднує віра у вчинок, через який людина утверджує свій високий сенс, не зважаючи ні на що, інакше вона перестає бути такою. Вічний внутрішній неспокій, постійне прагнення до далекої, а часом і нездійсненної мети — ось основа переконань таких різних поетів і мислителів, як Гете і Шіллер, Фіхте і Новаліс, Гельдерлін і Шлеєрмахер.

У науці зазвичай розділяють творчість поета на «штюрмерський» і більш пізній «веймарський» періоди. І це справедливо. Відомо, що сам Гете пізніше навіть надмірно критично поставився до своєї творчості «штюрмерських» років, власноручно знищив багато з ненадрукованих творів, неохоче друкував листування того часу. Проте таке мотивування періодизації творчості поета не мусить знімати питання про її єдність. Кантіанство з його культом художньої форми, новий погляд на античність, поетика, що ґрунтується не на готових правилах, а на вільній уяві, — все це сповна відбилося у творах Гете, хоч по-різному було представлено в ранні і пізніші роки.

Ранню творчість Гете нерідко пов'язують з традиціями сентименталізму, а вихідною точкою для юного прозаїка вважають Руссо. Сентименталізм звеличив неповторність індивідуального світобачення. До суттєвих його рис належить здатність героя знаходити в буденних виявах життя прихований для решти людей високий зміст. Тож джерело неповторності світу міститься не так у самій реальності, як у суб'єкті, що наділяє реальність властивостями свого багатого внутрішнього світу. Своє злиття з реальністю індивід сприймає як творчий акт, наповнений почуттям емоційної зворушеності й розчуленості, навіть патетичної схвильованості, що, по суті, й становить суть сентиментального переживання.

Надзвичайно поширеною в німецьких «штюрмерів» була тема природи. У «Майській пісні» юного Гете годі шукати раціонально впорядковану панорамність чи певну ландшафтність природи. Погляд поета рухається розкуто, свавільно, навіть хаотично, підпорядковуючись настрою внутрішнього радісного збудження. Поет переносить на природу свій радісний настрій