Фауст - Йоганн Вольфганг Гете

І поринув у вічне сяйво радо,

Земного збувшися єства;

Я був уже, мов світлий херувим,

Спроможний всю природу обійняти,

У насолоді творчій богувати;

За це зухвальство я діждавсь одплати,

Упавши в прах під словом громовим…

Мені з тобою не дано зрівнятись,

Мій дух слабкий: він зміг тебе дізватись,

А вдержати — снаги не стало в нім.

Таким малим, таким великим

Я чувся в ту блаженну мить;

Та вверг мене ти владним скриком

Ізнову в людську безвихідь.

Куди ж іти? Чого тікати?

Чи відректись від давніх мрій?

Своїми ж вчинками ми ставимо завади

Собі в дорозі життьовій!

На всі високі духу поривання

Матерія лягає тягарем,

І, благ земних досягши обладания,

Найвище з благ оманою ми звем,

І почуття, і пориви натхненні

Ми в суєті розгублюєм буденній.

Фантазія почне свій смілий льот,

Об вічності черкаючися грані,

Та розмах той повужчає зарані

В мутному вирі часових незгод.

Вгніздиться в серці глибоко турбота

І невсипущая скорбота,

Прогонять радощі, захмарять супокій,

Приймаючи щоразу вид новий:

То ніби дім і двір, то ніби жінка й діти,

Вода, вогонь, отрута, ніж;

Нема загрози — а дрижиш,

Нічого не згубив — а мусиш щось жаліти…

Не рівня я богам, і знаю, що це так;

Мабуть, проскнію вік, немов сліпий гробак,

Що вплаз живе і землю риє-пушить,

Поки його чиясь нога роздушить.

Хіба ж не пил то, з безлічі полиць

Злітаючи, мій мозок сушить?

Не мотлох то, що тисяччю дрібниць

Мене в цім затхлім світі душить?

Чи ж тут знайду, чого шукав?

Пощо мені у сотнях книг читати,

Що рід людський завжди і скрізь страждав,

А хто-не-хто і щастя міг зазнати?

Чом вищиривсь ти, черепе пустий?

Твій мозок, як і мій, колись серед туману

Шукав ясного дня, й блукав у тьмі густій,

До правди рвавсь, і потрапляв в оману.

Стоять, мене на глузи беручи,

Вали, зубці, колеса, кулі…

Біля дверей б'ючись, я мав вас за ключі, —

Та ви мені замка не відімкнули…

Бо, повна тайн і білим днем,

Природа не відслонить запинала,

І що вона тобі від духу заховала,

Того не витягнеш гвинтом і важелем.

Ось інструмент ще батьківського вжитку,

До нього я ні разу не торкавсь;

Ось блок уже здавен дармує без пожитку,

Від каганця весь сажею узявсь.

Ой, краще б я малий цей спадок згайнував,

Аніж тепер під ним, згинаючись, впрівати!

Що від батьків у спадок ти дістав,

Тим користуйсь, щоб дійсно посідати.

Що без пожитку нам —

то тягар зайвих справ,

А користь вся у тім, що хвиля може дати.

Та що там із кутка так вабить, ловить очі?

Чи в пляшечці тій криється магніт?

Ясніє любо так, мов в лісі серед ночі

Проміння місячне, пробивши хащу віт.

Привіт тобі, фіале мій єдиний,

Утілення умілості людини,

Побожно я на стіл тебе здійму.

Вмістилище лагідних струй дрімотних,

Виталище витворних сил мертвотних,

Вслужи як слід господарю свойму.

Дивлюсь на тебе — і страждання глухне,

Візьмусь за тебе — поривання вщухне,

Вгамується в душі бажань прибій;

До ніг мені безкрає, світле море

Простелеться, мов дзеркало, прозоре,

І вдалині засяє день новий.

Ось близиться вогненна колісниця

На легких крилах! Вже готовий я

Новим шляхом в ефірний безмір звиться

До вищих сфер, де чистий чин сія.

Божиста розкіш, вічне раювання!

Чи ж варт його така гробача слизь?

Так, від земного сонця без вагання,

Без жалкування відвернись!..

Дерзни вступити самохіть до брами,

Якої всяк уникнути б волів;

Ти мусиш зараз довести ділами,

Що честь людей — не менш, як міць богів;

Перед хмурним проваллям не дрижати,

Що в нім фантазія до мук нас прирекла,

До того входу прямувати,

Що поза ним пекельний вир пала;

На крок рішучий мужності здобутись,

Хоч би й судилося в ніщо там обернутись.

Іди ж сюди, мій кубку кришталевий;

Залежався ти в цьому футляреві,

Давно вже я про тебе й не гадав!

Ти вигравав ще на дідівських святах

І звеселяв гостей понуркуватих,

Коли між них ти за столом кружляв.

Твій штучний карб аж очі в себе брав:

Усі той карб у віршах толкували,

А потім враз свій трунок випивали, —

Я не забув і досі тих забав…

Та не мінятимусь з сусідами тобою,

Не мудруватиму над хитрою різьбою,

Бо іншого пиття собі надбав.

В тобі ж темніє сік п'янкий, фатальний,

Що я обрав на цей бенкет прощальний;

В останній раз, самотній і печальний,

Вітаю ранок я, що тайно засвітав!

(Підносить келиха до вуст. Чути дзвони й хоровий спів).

Хор ангелів

Христос воскрес!

Мир вам, оплутані

Згубними, лютими,

Грішними путами,

Мир вам з небес!

Фауст

Що за гомін, що за світлий дзвін

Від уст відводить чашу ненадпиту?

То дзвонів гук; чи не вістує він

День Великодній змученому світу?

Ви, хори, почали уже той втішний спів,

Що в воскресіння ніч з уст ангелів бринів

Потвердженням Нового Заповіту?

Хор жінок

Миром пашистим

Ми полили Його,

Саваном чистим

Ми повили Його;

В гріб положили

Тіло Його святе…

Як же з могили

Зник ти, Христе?

Хор ангелів

Христос воскрес!

Радуйтесь, смирнії,

Серцем покірнії,

В іспитах вірнії, —

Ви спасетесь!

Фауст

Небесна вість любові й миру,

За чим прийшла в оселю сіру?

Лети туди, де є лагідні почуття.

Я чую вість, але утратив віру.

А чудо — віри вкохане дитя.

У сфери ті, відкіль той спів лунає,

Мені заказано політ;

Та рідний був той дзвін мені з малечих літ,

І знов мене він до життя вертає.

Колись, було, в суботній тишині

Небес цілунок мариться мені,

І чудо чується у дзвоні, тайни повнім,

І я горю в екстазі молитовнім;

І йду, було, у поле, в ліс,

У тузі солодко-бентежній,

І розливаюсь морем сліз,

І світ встає в мені безмежний!

Так згадую я час дитячих забавок

І щастя свят весни, свобідне і безкрає,

І спогад любий цей мене вже не пускає

Зробить останній, грізний крок.

Дзвеніть, бриніть, пісні, ясні, як мрія!

Сльоза біжить… О земле, знову твій я!

Хор учнів

Землю покинув Він,

Вставши із тліні,

Вгору полинув Він

В слави промінні.

Він внебесах ясних,

Там Йому стать, радіть;

Ми ж на путях земних,

Тут нам страждать, терпіть.

Ти нас залишив,

Вчителю, ми