Українська література » Дитячі книги » Корсетна майстерня пані Марії - Анатолій Соломко

Корсетна майстерня пані Марії - Анатолій Соломко

Читаємо онлайн Корсетна майстерня пані Марії - Анатолій Соломко

— А дивіться самі.

Концерт починався о восьмій вечора, але за дві години до початку на Миколаївську вулицю прямував велелюдний натовп городян. Трамваї зупинилися і незвично бовваніли в людському вирі. Добринін, розплатившись з візником, допоміг Шульгіній зійти з брички, маючи намір взяти її під руку. Але натовп відтіснив їх одне від одного і поніс у різні боки. Та невдовзі Добринін знову з’явився біля Шульгіної, міцно взяв її за руку і вже не відпускав до самого цирку.

— Ще такого у нас не бувало, повірте мені, шановна Маріє Львівно. Хіба що в минулому році, коли ми приймали височайших гостей. Я навіть не уявляю, чим зможу привернути до себе на цілий вечір таку молоду і вродливу пані. — Він нахилився над рукою Шульгіної і прикипів до неї губами.

— То навіщо було запрошувати на цей вечір? — зневажливо спитала дівчина.

Підхоплені натовпом, вони поволі наближалися до Миколаївської. З Добриніним віталися якісь пани, кивали догідливо, показуючи цим своє шанування й повагу.

— Вас стільки знають! — щоб не мовчати, повела бровою Марія.

— Робота така, доводиться мати справу чи не з усіма іменитими городянами. Одне слово, торгівля: всі чогось бажають, щось замовляють. Діло важливе, надійне та й вигідне, тільки от біда… нема підтримки близької людини.

Добринін запобігливо глянув на Шульгіну — і вона зрозуміла, куди він хилить: не раз уже натякав, що був би дуже радий мати її за дружину.

— Що трохи старший, то на краще — який зиск з молодого! А донька на заваді не стане — перепишу все своє добро на її ім’я, і заживемо в мирі та злагоді на заздрість людям. Я надіюсь, — зрозумівши її мовчання як згоду, продовжував Добринін, — ми з вами дійдемо згоди, чи не так я кажу?

— Шановний Павле Миколайовичу, ви зловживаєте моїм добрим ставленням до вас, — стримано проказала Марія.

На якусь мить їй здалося, що Добринін був би для неї непоганим чоловіком, а для її Оленки добрим батьком. Але та думка відразу згасла, бо Марія уявила Андрія. «Ні, ні і ще раз ні!» — сердито докорила собі, а вголос весело мовила:

— Оце так потрапили ми з вами, Павле Миколайовичу, в катавасію, справжнє море людське.

— І в цьому морі, шановна Маріє Львівно, ви мені найдорожча!

— Павле Миколайовичу! Здається, ми з вами домовились! — щиро обурилась Шульгіна.

— Мовчу, люба Маріє Львівно! — і він знову потягся губами до її руки.

На передніх місцях в цирку сиділи молодики в чорних костюмах. Деяких бачила на пероні вокзалу, коли з паном Кулябком виходила з поїзда. За ними, рядів чотири, — імениті городяни, серед них і вона з Добриніним. А далі — різношерста публіка.

Гамір поступово розвіявся, всі задивились на середину манежу, куди вийшов знаменитий співак. Він щось говорив, звертаючись до публіки, але Шульгіна не могла розібрати слів. Потім несміливо затенькало піаніно. Шаляпін ступив крок уперед, і залунав його потужний голос:


Духовной жаждою томим, В пустыне мрачной я влачился…

Коли він закінчив співати, шквал оплесків прокотився рядами. Після якусь хвилину над манежем стояла тиша, всі хотіли знову слухати Шаляпіна, як раптом хтось гукнув:

— «Дубинушку»!

— «Дубинушку»! «Дубинушку»! — загримів зал.

Шаляпін на якусь хвилю збентежився, але, усміхнувшись, владно викинув руку вгору.

— Панове! — загримів бас великого артиста. — «Дубинушку» без хору виконувати неможливо…

— Запросіть хор! — закричали знову.

— Де ж я його візьму? — розвів руками співак і, повернувшись до піаніста, кивнув.

— «Дубинушку»! «Дубинушку»! — вимагала публіка.

Шаляпін розпростер руки і почав співати знайомі всім слова. І присутні, наче змовившись, спочатку боязко, невпевнено, а далі на повний голос підспівували одностайне, грізне:


Эх, дубинушка, ухнем!

Шульгіна відчула на очах сльози, витерла їх хусточкою. Довкола творилось неймовірне. Такого вона ще не бачила — це була пісня народного гніву, пісня про вільний труд, людську силу — вона кликала до єднання для спільної боротьби. Кілька разів, ще в Москві, на сцені Великого театру, вона бачила Шаляпіна в царському вбранні Бориса Годунова, бачила його розумним і страшним Олоферном, бачила на концертах, а такого бачить вперше — високого, могутнього, який веде за собою двотисячну масу. У Шульгіної стиснулось горло, тремтіли ноги. Підлога, здавалося, почала провалюватись, і, щоб не впасти, вона прихилилась до Добриніна.


Обхопивши склянку обома руками, Шаляпін жадібно сьорбав круто заварений гарячий чай. Він був без фрака, у білій сорочці, довге, темнувате волосся спадало на широкий п об. Допивши, важко підвівся, став біля вікна. Вулична метушня трохи заспокоїла.

— З кожним днем важче! — проказав голосно.

Погляд його зупинився на срібному годиннику, що лежав на нічному столику. Як давно те було, а наче тільки вчора співав Невідомого в «Аскольдовій могилі». То був перший творчий успіх, визнання його таланту — недаремно ж видали тоді вісімдесят п’ять карбованців і ось цього годинника. То був один з найщасливіших днів голодного, бідного життя. Після було чимало перемог, але ту, першу, в Казані, він не забував. Та й на сьогоднішній виступ скаржитись не треба. Здасться, він ніколи не співав так, як сьогодні, настрій відразу піднісся, а був же — хоч і не згадуй, навіть хотів відмовитися од виступу. Київська інтелігенція саме відзначала двадцятип’ятиріччя від дня смерті великого Мусоргського, його улюбленого композитора, — отож і запросили. Та увечері він розхвилювався — згадав, як зацькували Модеста Петровича, відправивши у миколаївський солдатський госпіталь-лікарню для душевнохворих, де він і помер.


Унизу поступово затихав гамір. Всі вже вийшли з цирку, тільки підкови коней гучно цокали по бруківці з Миколаївської на Хрещатик, а він

Відгуки про книгу Корсетна майстерня пані Марії - Анатолій Соломко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: