Гордівниця Злата - Тамара Крюкова

— Ну звичайно, — запевнив її батько.

Старий ладен був співати й танцювати від радості, що нарешті серце його дочки відтануло і вона знову стала такою, як колись — ласкавого та доброю Златою. Однак радість бакалійника була передчасною. Те, що вершилось місяцями, не можна виправити за єдину мить.

Злата витерла сльози й сказала:

— Ти правий. Ніде він не подінеться. Де ще він знайде таку красуню, як я? Прибіжить, як миленький.

Старий батько зрозумів, що Злата все та ж гордівниця й ані трохи не змінилась, але він помилявся. У серці гордої красуні поселилася любов. Удень дівчина мріяла про прекрасного музику, а ночами плакала, даремно чекаючи його повернення.

Одного разу, приміряючи перед дзеркалом наряди, Злата помітила, що речі їй стали завеликими й теліпаються, мов на вішалці.

«Мабуть, я схудла від переживань», — вирішила красуня.

Вона підшила спідниці й перекроїла сукні, але не минуло й тижня, як все знову виявилося завеликим. Злата не знала, що й думати. Якось одного разу вона взялася розставляти банки з варенням у комірчині й раптом виявила, що не може дотягнутися до полички.

— Що за напасть? Не могла ж я стати нижчою на зріст, — похоловши від страшної здогадки, вигукнула Злата.

Тим не менш, так воно й було. Злата зменшувалася з кожним днем. Там, де замішані чари, часом трапляється неймовірне. Кожного ранку дівчина тремтячи підходила до одвірка, де в її дитинстві батько робив зарубки, щоб позначити, на скільки виросла його донечка. Тепер Злата з жахом помічала, що стає все нижчою.

Бакалійнику довелося дістати приступку, на якій Злата стояла за прилавком ще маленькою дівчинкою, адже бідолашна тепер була на цілу голову нижчою за своїх ровесників.

Одного разу гордівниця йшла вулицею, як завжди не помічаючи нікого довкола.

— Дивіться, а красуня наша до землі росте! — раптом почула вона за спиною глузливий вигук.

Злата озирнулася. Люди тикали в неї пальцями й зубоскалили.

— Недомірок! Ліліпутка! — на всі боки дражнили її шибеники.

Згоряючи від сорому, горда красуня кинулася додому, але до бакалійної крамниці було далеко. Хлопчаки з гиканням і гаканням побігли за нею. Перехожі сміялися їй навздогін. Ні в кого не знайшлося для гордівниці ні співчуття, ні жалю.

Відтоді Злата перестала бувати на вулиці. Тільки ночами, коли всі спали, дівчина виходила за поріг, милувалася зірками, дивилася на вулицю, оповиту сном, знайому їй з дитинства, і сумно зітхала. Скоро навіть приступка перестала приховувати ваду Злати. Тепер дівчина була не більша за восьмирічну дитину. Їй набридло перешивати сукенки, які постійно виявлялися їй завеликими. Речі висіли на ній, ніби пошиті на виріст, але краса гордівниці все ще була досконалою.

Одного разу дівчина дістала з гардероба синю сукняну спідницю з оксамитовим поясочком і мережану блузку, ті самі, що були на ній того злощасного дня, коли вона зустріла красеня-музику. Відтоді Злата не одягала їх жодного разу.

Спогади наринули на дівчину. Їй схотілося знову приміряти цей одяг. Вона почала похапцем переодягатися, плутаючись у зборках широчезної спідниці. І тут сталося диво: варто було Златі убратися в давно забутий одяг, як речі зменшились і стали саме на неї.

«Можливо, чари розсіялись, і я така сама, як і раніше?» — зраділа дівчина й побігла до дзеркала, але! Вона все ще залишалася маленькою, і лише її вбрання, немов під дією чарів, зменшилося разом з нею.

— Лише сьогодні! Єдина вистава! Найкращі артисти світу! Поспішайте! Поспішайте! Поспішайте!

Вулицями міста їхала яскраво розписана кибитка. Худа кобила, яка тягла віз, була вкрита строкатою попоною, а в її ріденькій гриві майоріли барвисті стрічки. На козлах, широко посміхаючись, сидів чоловік, суворий на вигляд. Незважаючи на привітну посмішку, він нагадував розбійника з великої дороги. Позад нього стояли кволий хлопчина, одягнений у строкатий костюм скомороха, і яскраво розмальована дівиця. Скоморох, смішно роздуваючи щоки, дудів у бувалу, але начищену до блиску сурму, що видавала несамовиті пронизливі звуки, які в жодному разі не претендували на те, щоб називатися музикою, а дівиця била у величезний барабан.

Час від часу вони припиняли мучити інструменти та скликали всіх на вечірню виставу. У розмірене життя маленького містечка увірвався дух мандрів і пригод, очікування свята й чарів, які може принести лише мандрівний цирк шапіто.

Злата сиділа у своїй кімнатці над бакалійною крамничкою, коли її увагу привернув шум, що долинав з вулиці. Вона визирнула у вікно й побачила розписану кибитку, яку супроводжувала юрба дітлахів.

«Ой, як би мені хотілося потрапити на виставу!» — подумала дівчина, але, на жаль, це здавалося неможливим. Варто їй було з’явитися на вулиці, як міські шибеники відразу починали глузувати з неї. З певного часу навіть у крамниці красуня неохоче виходила до людей, і за прилавком усе частіше стояв її батько.

Скоро кибитка зникла за поворотом, і відчуття свята пішло