Нащадки скіфів - Володимир Миколайович Владко
Дорбатай зробив урочисту паузу і закінчив, втішаючись зробленим ефектом:
— Ця людина — благородний, улюблений богами Гартак!
Глухе ремство почулося в гомоні натовпу. Гартак — вождь? Та хіба це можливо?..
Мабуть, це було найважче місце в огидній і жахливій комедії, яку розігрував Дорбатай. Треба було негайно діяти далі, щоб справа не зірвалась. І Дорбатай владно запитав, перекрикуючи гамір натовпу:
— Скажіть мені, сколоти, чи хочете ви мати вождем благородного Гартака? Чи хочете ви виконати веління богів? Адже боги чекають вашої відповіді!
І враз голоси старшин і знатних скіфів, що оточили підвищення, заглушили гомін мисливців і воїнів, які стояли значно далі. Старшини кричали, вони вигукували ім’я Гартака навперебій. Дорбатай тільки й ждав цього.
— Підійди сюди, шляхетний Гартак, — гукнув він владно. — Боги благословляють тебе владою вождя. Сколоти — ти чуєш?.. — вітають тебе. Їхні одностайні голоси закликають тебе бути їхнім вождем. Прийми цей золотий шолом і подякуй богам! І хай усі сколоти моляться разом з тобою, новим вождем народу!
Не гаючись, він грубо насунув на голову Гартака золотий шолом. Урочистий головний убір був надто великий і важкий для кволої голови Гартака; він сидів косо, закриваючи аж брови. Проте Дорбатаєві це було байдуже.
— Моліться, сколоти! — гукнув він іще владніше. — Моліться разом з благородним Гартаком і зі мною, моліться нашим суворим і грізним богам, дякуйте їм за те, що вони в милості своїй не покарали вас разом з відступником Сколотом!
Рипучим своїм голосом він заспівав протяжну молитву. Ті враз підхопили підручні й знатні скіфи. А через кілька секунд молитву ту співав уже весь народ, побожно склавши руки. То була та сама мелодія, яку вперше, ще з лісу, почули мандрівники, почули після того, як опритомніли. Протяжна й сумна, повільна й сувора, — молитва та лунала як загроза, як пересторога…
Артем тривожно глянув на Ліду: як почуває себе дівчина, чи не надто вплинуло на неї все те, що відбулося на її очах?.. Ліда трималася добре, хоч і ясно було, що вона дуже боялась. Адже тепер Гартак, який несподівано для них усіх перетворився на владного вождя скіфів, був господарем становища… Той самий Гартак, який уперто намагався взяти її за дружину… Цей огидний кривобокий чоловік, безумовно, не облишив свого наміру. Навіть тепер, коли обставини були такі для нього напружені, — Ліда встигла помітити, як Гартак кілька разів зиркнув на неї. І від тих поглядів дівчині робилося моторошно…
Хто допоможе тепер їй і її товаришам? Хоч і до того обидва брати — і Сколот, і Дорбатай — дивилися на чужинців лише як на можливу цінну зброю в своїй давній запеклій боротьбі, але тепер стало ще гірше. Дорбатай переміг Сколота, він гордо стоїть над трупом свого вбитого, отруєного брата. Надалі йому нема чого гратися в піжмурки. Його влада безроздільна, бо Гартак, певна річ, буде лише іграшкою, лялькою в його владних руках. Ще невідомо, чи доцільно Дорбатаєві залишати чужинців у живих… адже вони весь час робили все наперекір йому… Як і решта товаришів, Ліда відчувала, що Варкан був єдиною поки що людиною серед скіфів, яка ставилася до них справді дружньо. Правда, і інші молоді дружинники, друзі Варкана, теж виявляли до чужинців нібито дружні почуття. Проте чи не пояснювалося це виключно тим, що Варкан, як встигла помітити Ліда, посідав серед своїх друзів якесь почесне місце, користався певною повагою?.. Так чи інакше, тепер, коли обставини так різко змінились, і Варкан навіть з своїми друзями мало чим міг допомогти їм. Його стосунки з Дорбатаєм були погані. Старий віщун знав це, а він, напевно, не належав до тих людей, які дарують щось своїм недругам…
Дмитро Борисович, хоча й турбувався, як і кожен з його товаришів, хоч і відчував усю небезпеку нового становища, що створилося після вбивства Сколота, але не міг зараз думати про це. Він захоплено спостерігав надзвичайне для нього видовище: скіфи урочисто співають свою молитву! Очі археолога намагалися ввібрати в себе все, що бачили; розум його прагнув занотувати в пам’яті кожну риску, кожну деталь. Скіфи, стародавні скіфи, бодай навіть і тільки нащадки скіфів, — під час молитви!.. Неймовірно! Ніколи й ніхто з учених не бачив такої розкішної картини, ніколи й ніхто з археологів не був свідком церемонії проголошення нового скіфського вождя!.. А ще ж має відбутися урочисте поховання Сколота! Ні, для археолога зараз було замало однієї пари очей, однієї пари вух!..
— Дивіться, дивіться, юначе! — шепотів Дмитро Борисович. — Я не певен, що будь-коли в житті ви ще побачите таке!
— Я теж не певен цього… бо не знаю, чи довго ще триватиме оте моє життя… так само, як і ваше, між іншим, — сердито буркнув у відповідь Артем. Його дратувало професіональне захоплення археолога, який через те нездатний був помічати того, що справді було зараз найважливіше, — великої небезпеки, яка нависла над ними.
Іван Семенович уважно стежив за всім, що відбувалося, і робив свої висновки. Їх групу разом з Варканом оточили озброєні помічники віщуна і старшини. Вони тримали напоготові свої кинджали й мечі, наче чекали від чужинців наглої спроби нападу чи втечі. Далі, між чужинцями і натовпом скіфів, стояли також озброєні воїни, які тепер, очевидно, як і інші, піддалися цілком впливові старого віщуна. Коли раніше ще можна було б сподіватися якось пробитися назовні, то тепер така думка здавалася безглуздою. Шукати захисту було ні в кого. Дорбатай встиг підкорити скіфів своєму впливові; віщун запобігливо завбачив кожну думку про врятування, яка могла б з’явитися у чужинців. Тепер тільки зроби крок, — на допомогу кожному з помічників віщуна, які оточують чужинців, зведуться мечі й дротики чи не всіх воїнів і мисливців… Це було ясно. Розум Івана Семеновича гарячково працював. Де ж шукати порятунку? Що може допомогти? Правда, лишався ще один малесенький шанс: вони вважалися гостями Гартака. Але
