Іван Сірко, великий характерник - Марія Морозенко
Він лежав у траві, посеред гущавини лісу, думав про свої гіркі справи: «За що мене ненавидить так Тарас Чорнопліт? Що я зробив йому? І чого мене обходять стороною люди? Чого це дяк каже, що я „сатанинське отродіє“? І чому діти не беруть мене до своїх ігор? Чим я гірший всіх їх?»
Потерши долонею забиту ногу, накульгуючи, поплівся лісом. Він ішов довго, думаючи, що ось-ось вийде з гущавини. Та дерева не розступалися перед ним, а все щільніше огортали з усіх сторін. І тоді хлопець зрозумів, що заблукав. Але дивно, це не налякало його. Єдине, чого він боявся, щоб раптом не знайшли його в лісі ті, що були біля багаття.
Коли на небі запалав повний місяць, Іванко вийшов на галявину. Вона несподівано відкрилася перед ним. Він ішов поміж дерев, аж вони раптово посунулися в сторони, так, ніби зрушили з місця. Йому й справді примарилося це. Ступивши кілька кроків уперед, хлопчик завмер на місці.
Щось вражаюче було в цій галявині. І не тому, що зверху на розкішний шовк трави мінливим сріблом падало місячне сяйво. Воно якось по-особливому огортало цю місцину — оминаючи дерева, що оточували її зусібіч, тугим сріблястим колом розділяючи ліс на темряву і світло, ніч і день. І коли лісом блукала нічна пітьма, на цій галявині було світло і видно, як удень!
Густий килим трави щедро сріблився перед його очима, переливаючись краплями нічної роси. Зеленотрав’я доповнювали чудові різнобарвні квіти, що великими пишними суцвіттями схилялися до землі. Хлопчик нахилився над однією квіткою, торкнувся тугого стебла рукою:
— Цієї не рви! — несподівано почулося за спиною.
Рвучко озирнувся. За ним не було нікого!
— Видалося, — видихнув з полегкістю.
— Не видалося! — відгукнулося у відповідь.
Хлопець закружляв на місці. Нікого на галявині не було. І тоді він в одну мить згадав розповіді матері про купальську ніч, про те, що може трапитися з тим, хто забереться в гущавину: «Нечиста сила»… Наляканий хлопець тричі перехрестився: «В ім’я отця, і сина, і святого Духа. Амінь».
У відповідь пролунав гучний сміх:
— Ха-ха-ха! — скрипучий відгук, немов викресаний із рипіння старого воза, здається, втішався його переляком.
Серце гучно закалатало в грудях хлопчика:
— Я не боюся тебе! — тремтячий голос вдарився об дерева, що височіли зусібіч, тричі відбився у відповідь: «боюся… боюся… боюся».
— Не боюся! Не боюся! Не боюся! — затято вигукував хлопець.
У відповідь чулося глузливе:
— Боїшся!.. Боїшся!.. Боїшся!..
— Не бою-ю-ю-ся!!!
— Бої-ї-ї-шся!!!
Втомившись змагатись, Іванко спробував вибратися з кола галявини. І побіг до дерев. На його подив, дерева, до яких біг щосили, не наближалися до нього, а віддалялися все далі та далі. Він розвернувся і побіг в інший бік. І знову те ж саме. Зачароване коло не відпускало його! Наляканий хлопчик упав на траву. Вперше у житті він готовий був заплакати.
— Заплач, дурійку, дам копійку, — почулося над ним насмішкувате.
І цього було досить, щоб Іванко стримав гарячий потік сліз. Ті, що готові були от-от витекти з очей, зникли — так, наче й не було їх на дні блакитного озерця великих очей. І тільки посріблений місяць відбився в них, щойно хлопець позирнув наверх, на всіяне зорями шатро небесної дороги.
— Ти хто?!
— Ніхто, — рипучий голос втішався його розгубленістю.
І тоді хлопець, туманіючи від злості на небаченого, а зате добре чутого злостивця, що в такий от спосіб потішався над ним, дістав з кишені свій талісман. Той, який носив завжди із собою, відколи дізнався, що ним обтята його пуповина. Срібний ніж баби Килини, який залишився в їхньому домі після її смерті. За нього заплатила мати молодій повитусі кілька срібних монет. Випросила.
Кілька років лежав цей ніж у скрині, аж доки не втрапив на очі хлопцеві. Мати сама показала синові цей скарб, побожно загортаючи в стару полотнину. Ту саму, на яку прийнято його під час пологів.
Старий шмат тканини Іванка не зацікавив зовсім. А от срібний ніж! Усі справжні воїни мають свою зброю. І він мусить мати також. Довжелезний срібний ніж упав йому в око відразу. Але Іван гаразд знав — матір не дасть йому те, що тримає під замком. Намарне й просити. Тож мусив уперше у своєму житті вкрасти. Відважився на це легко, бо мало ще тямив, що є добром, а що злом. До того ж, хай там що хоч, а таки мусив мати бажане. Таким він уже був.
При нагоді, як тільки мати забула ключ від скрині на столі, подавшись у справах на город, він здійснив задумане.
Коли пропажу було виявлено, звинувачено в крадіжці служницю.
Іванкові жаль було невинну небогу, яка тільки тим і викликала підозру, що в її кімнаті знайдено стару полотнину. Це він, тішачись за хатою здобутим, зачувши голоси, поспіхом швиргонув ганчірку в найперше відчинене вікно.
Але зізнатися в скоєному він не міг.
Батьки, довідавшись, відібрали б назавжди те, що мало по праву належати йому. Так думав і так хотів він.
Отож, вибитій служниці на третій день Великодня він віддав монету, яку отримав від хрещеного Михайла Діброви.
— Нащо? — здивувалася та.
— Купиш собі, що схочеш, — цими великодушними словами зняв із себе усі провини і гріхи.
Від тої миті почувався невинним.
* * *
Срібне лезо ножа вдарилося в місячне сяйво.
— Що се в твоїх руках?! — зацікавлений голос схилився над ним.
— Ніж. Бачиш? Я захищатимуся ним.
— Гм, — здавалося, це втішило таємничий голос. — То ти Іван з роду Половців, так?
— Звідки ти знаєш мене? — хлопець озирнувся втретє.
— Не озирайся. Я не завдам тобі зла. Ти ж один із нас.
— Чого ти чіпляєшся до мене? Я тебе не знаю і ти мені не треба.
— Треба… Треба… Ще й як треба.
— Нащо?! — зі зброєю в руках, хлопець почувався спокійніше — він вже не боявся рипучого, як старий немащений віз, голосу, що невідомо звідкіля падав на нього.
— Встань і ступи сім кроків уперед, — владно звелів голос.
— Ще чого?! — зазвичай норовливий у вчинках і доволі впертий за характером, Іванко й не думав робити цього. Але на свій подив, піднявся із землі й слухняно ступив сім кроків уперед.
— А зараз перехрестися навпаки.
«Як це?» — тільки й подумав хлопець, аж пальці лівої руки
