Сто років тому вперед - Кір Буличів
І коли один з асистентів роздав кіношникам, і в тому числі Алісі, по галеті й склянці соку, вона навіть відломила половину галети й простягла старому.
— Не соромтеся, — мовила вона. — Беріть. Мені все одно стільки не з’їсти.
Але дідусь-робот похитав головою:
— Їж сама, миршавко. Я зранку щєц посьорбав, та й годі.
Аліса зрозуміла, що дідусь-типовик її обманює. Роботи не їдять щів. Але, напевно, в ньому таку закладено програму, що він думає про себе, ніби він зовсім не робот, а старезний дід. Щоб природніше грати в кіно.
Не встигла Аліса дожувати галету, як флаєр пішов на зниження. Він прошмигнув поміж невисокими лісистими горами й полетів просто в синє, трохи світліше за небо, море. Над самим берегом, між двома високими сірими скелями, флаєр завмер на місці й м’яко опустився на майданчик, що круто спадав до води.
— Ну от, — сказав Герман. — Ми тут були на минулому тижні. Чим не рай?
На горбку стояв намет — маленька маківка з легкого пластика. З намету вийшов майже чорний чоловік у плавках. З’ясувалося, його звати Васею і він теж кіношник.
— Обстежив? — запитав Герман.
— Так, усі точки вибрано. Хоч зараз починай.
— Гаразд, покажеш. Але спочатку всім купатися. Ти, Аліса, підеш зі мною і ні на крок убік. Щоб не втонула.
— Як же я втону? Я навіть під водою плаваю скільки хочеш.
— І все-таки. Перед твоїм батьком відповідаю я, а не ти. Ясно?
— Ясно.
— Сумку залиш тут.
— Ні, я її з собою візьму.
— Ну, як хочеш.
Вася повів кіношників стежиною до води, а роботи заходилися лаштувати тимчасовий табір. Вода була тепла й лагідна. Аліса навіть пошкодувала, що батько не возить її по неділях на море, Інші діти їздять.
Дідусь у постолах спустився до моря за кіношниками і всівся на березі.
— Не спечно? — крикнула йому з води Аліса.
— Ти далеко не плавай, миршавко, — буркнув дід. — Риба яка вкусити може.
Він уже звик до Аліси, та й Аліса до нього звикла і зовсім не боялася.
Дід подумав-подумав і взявся роззувати постоли
— Ей, старий, — гукнув йому Герман, — і не думай. Перегрієш нутрощі, майстерні тут нема.
Робот зітхнув і слухняно взув постіл назад.
— Шкода його все-таки, — сказала Аліса.
— Шкода, звичайно. Та що вдієш, одяг для нього — та сама ізоляція. А переконливо зроблений?
— Переконливо, — згодилась Аліса й пірнула.
Під водою вона розплющила очі й так злякалася, що відкрила рот, наковталася води й кулею вилетіла на поверхню. Вона мало не пішла назад під воду, але Герман підхопив її і легесенько поплескав по спині, щоб вона відкашлялася.
— Що там такого страшного? — спитав він.
— Морда, — відповіла Аліса. — Така страшна морда, що я просто не можу!
Цієї миті вода перед ними розступилась, і на поверхні з’явилося усміхнене рило дельфіна.
— Іди звідси! — прикрикнув на нього Герман. — Дітей лякати надумав!
— Він жартував, — сказала Аліса, опам’ятавшись. — Це я винна, що не впізнала.
— Він у мене тут у друзях ходить, — озвався засмаглий Вася.
— Привіт від Руслана з Москви! — гукнула Аліса навздогін дельфінові, що відпливав.
— Отже, вилазимо — і за діло, — сказав Герман і поплив до берега.
— З легким паром! — мовив купальникам старий.
— Дякуємо, — відповіла Аліса.
Герман стрибав на одній нозі, намагаючись витрусити з вуха воду. Потім зупинився, придивився І спитав:
— А там хто отаборився?
— Якийсь відпочивальник, — сказав Вася.
— Чого ж ти йому не порадив, щоб він зі своїм господарством за скелю відступив? Адже в кадрі опиниться. Панораму мені зіпсує.
— Розумієш, Германе, — почав Вася зніяковіло. — Все це сталося якось несподівано. Я навіть не встиг зреагувати. А зараз хотів піти до нього, аж тут від Чулюкіна дзвінок, що ви прилітаєте, от я й не встиг.
— І давно він тут?
— Години дві-три.
— Дивись, який діловий! І намет поставив, і пічку розтопив, і човна в море спустив, і навіть вудки приготував.
— От-от, — притакнув Вася. — Сам дивуюся. Розумієш, яка штука вийшла. Бачу, опускається на той пагорбок маленький флаєр, із Курортного управління. Вилазить із нього чоловік оцей із валізкою й сідає на пісочок. Помахав флаєру рукою, той і полетів. Ну, я вирішив тоді, що він ненадовго, рибку половити і ввечері назад, до цивілізації. Поглянув я в бінокль — чоловік літній, солідний. Ну що, думаю, я його турбуватиму. І тут почалися дивні речі Ти мені не повіриш.
Герман тим часом витерся, взув капці й легеньку сорочку нарозхрист. Сорочка не застібалася, і під серцем у Германа було видно тонкий шрам. Аліса знала, що серце в Германа штучне. Тато розповідав. Ще багато років тому, коли Герман був майже юнаком, серце в нього зупинилося. Така була в серця вада. І довелося лікарям поставити штучна серце. Воно, звичайно, краще за справжнє і працюватиме все життя, та все-таки Аліса Германові не заздрила. І завжди хотіла запитати, чи заводить він серце на ніч ключиком чи воно саме теленькає. Але питати про такі речі не дуже зручно.
— Ну ж бо, розказуй далі, — зацікавився Герман, коли почали підійматися стежиною до намету.
— Отож, дивлюсь я на нього