Чарівник Країни Оз - Лаймен Френк Баум

Наші мандрівники йшли і йшли дрімучим лісом, спотикаючись тепер мало не на кожному кроці, бо жовтий цегляний шлях був геть устелений сухим гіллям та опалим листям. У цьому закутку лісу майже не водилося птахів, вони ж бо люблять вільний простір і щедре сонце. Але з-за дерев раз у раз чулося гарчання якогось хижого звіра, і серце дівчинки злякано завмирало, бо вона не знала, що то за звір. Зате Тото знав: він тулився до ніг своєї хазяйки й навіть не гавкав у відповідь.

— Чи довго нам ще йти лісом? — спитала Дороті в Бляшаного Лісоруба.

— Не скажу, бо сам ніколи не ходив до Смарагдового Міста, — відповів той. — Але мій батько один раз відвідав його і, пам’ятаю, розповідав мені, тоді ще малому хлопцеві, що то була подорож тривала й небезпечна, хоч поблизу самого міста починався край небаченої краси. Але поки при мені моя маслянка, я нічого не боюся. Страшилові теж ніхто не заподіє лиха, а вам і поготів, бо на чолі у вас — печать поцілунку Доброї Відьми.

— А Тото? — стурбовано запитала дівчинка. — Хто захистить Тото?

— В разі небезпеки ми й самі захистимо його, — відповів Бляшаний Лісоруб.

Тільки-но він це сказав, у хащі розлігся жахливий рик, і звідти вистрибнув величезний Лев. Лапою він так уперіщив Страшила, що той, ніби м’яч, перекотився через шлях. Потім Лев напав на Бляшаного Лісоруба і спробував роздерти його, та ба, хоч Лісоруб брязнувся навзнак і про всяк випадок завмер, гострі пазурі хижака навіть не подряпали металу.

І тут малий Тото, люто гавкнувши, помчав назустріч ворогові. Лев перекусив би його навпіл — уже навіть пащу роззявив — але Дороті врятувала песика: з усього розмаху вона ляснула звіра по носі й закричала:

— Не смійте кусати Тото! Як вам не соромно — такий великий, а нападає на малого!

— Ніхто його не кусав, — відповів Лев і потер лапою ніс.

— Але ви хотіли його вкусити! Ви просто здоровенний боягуз, ось ви хто!

— Та я й сам це знаю, — відповів Лев і засоромлено похнюпився. — Я давно це знаю, але чим тут зарадиш?

— То вже ваша турбота. Навіщо ви вдарили бідолашного Страшила, безневинну солом’яну істоту?

— Невже він солом’яний? — здивувався Лев, спостерігаючи, як Дороті піднімає Страшила, ставить на ноги й підбиває, мов подушку.

— Ніби ви не бачите! — все ще розгнівано відказала дівчинка.

— То ось чому він так покотився, — мотнув хвостом Лев. — Я й сам здивувався, коли він перелетів через дорогу. А той, другий, теж солом’яний?

— Ні, він бляшаний, — відповіла Дороті, допомагаючи Лісорубові звестися на ноги.

— Тепер мені ясно, чому я притупив об нього пазурі, — сказав Лев. — Коли я дряпнув його, мені аж мороз поза шкірою пішов. А що то за звірятко, яке ви так любите?

— Це мій песик Тото.

— А він який — солом’яний чи бляшаний?

— Не солом’яний і не бляшаний. Він… він м’ясний.

— Он як! Дивна тваринка і — тепер я й сам бачу — напрочуд маленька. Певно, тільки такому боягузові, як я, не соромно кривдити цього малюка.

— А чому ви стали боягузом? — спитала Дороті, зачудовано дивлячись на великого звіра.

— Для мене самого це загадка, — відповів Лев. — Певно, я такий народився. Всі інші лісові звірі чекають од мене геройських подвигів, бо нашого брата лева вважають царем звірів, а я от — боягуз. Єдине мене виручає: варто мені рикнути, як усе живе лякається й тікає з моєї дороги. Навіть людина, якої сам я страх як боюся, кидається навтікача. А тим часом якби слон, тигр чи там ведмідь запропонували мені помірятися силою, я б накивав п’ятами — я ж усього боюся. На щастя, всі вони, зачувши мій голос, самі втікають, хто куди бачить. Ну, а я дивлюся їм услід і думаю: тікайте, тікайте, полотном доріжка!

— Який сором! Цар звірів не має права бути боягузом, — зауважив Страшило.

— Знаю, — відповів Лев і кінчиком хвоста змахнув з ока сльозу. — Це моє велике нещастя, через нього все моє життя йде шкереберть. Та що тут удієш: за найменшої небезпеки мені серце заходиться.

— То, мабуть, воно у вас хворе, — озвався Бляшаний Лісоруб.

— Мабуть, — погодився Лев.

— Що ж, тоді радійте, — сказав Бляшаний Лісоруб. — Бо це ознака того, що ви маєте серце. А от я його не маю й тому про серцеву хворобу можу тільки мріяти.

— Можливо, якби я не мав серця, то й страху не знав би, — задумливо мовив Лев.

— А мозок у вас є? — поцікавився Страшило.

— Та, певно ж, є. Я, правда, ніколи не перевіряв, — відповів Лев.

— Я йду до великого чарівника Оза просити, щоб він дав мені мозок, бо моя голова напхана соломою, — повідомив Страшило.

— А я проситиму, щоб він дав мені серце, — сказав Лісоруб.

— А я, щоб допоміг нам з Тото вернутися до Канзасу, — докинула Дороті.

— Як ви гадаєте, чи міг би Оз надати мені сміливості? — спитав лякливий Лев.

— Та йому це зробити, мабуть, не важче, ніж дати мені мозок, — сказав Страшило.

— Чи мені дати серце, — докинув Бляшаний Лісоруб.

— Чи перенести мене до Канзасу, — мовила Дороті.

— Тоді, якщо ваша ласка, я піду з вами, — попросив Лев. — Бо далі жити боягузом не можу.

— Ми радо приймемо вас до свого гурту, — відповіла Дороті. — Ви будете відлякувати хижих звірів. Схоже на те, що вони боягузливіші від вас, якщо панікують, зачувши самий ваш голос.

— Авжеж, боягузливіші, — погодився Лев. — Та це,