Семеро підземних королів - Олександр Мелентійович Волков
До Хранителя часу Белліно ставилися з надзвичайною пошаною. Люди при зустрічі вклонялися йому до землі, поки він, скромний від природи, не заборонив цього. Звичайно, сам Белліно не пив чарівного напою і не занурювався в зачарований сон. Йому доручили наглядати за зміною королів. І він робив це настільки добре що народ прийняв рішення:
Нащо тримати аж семеро Хранителів часу, це призводить лише до плутанини. Нехай лише Белліно буде незмінний Хранитель часу та вибирає собі помічників на власний розсуд. А коли йому настане пора йти на спочинок, народ обере його наступника з-поміж найповажніших громадян Підземної країни.
Так і повелось з того часу.
Для Хранителя часу та його помічників найбільш клопіткими були дні, коли прокидалася чергова група сплячих; необхідно було за якихось три дні всіх навчити ходити, говорити відновити пам'ять…
А потім у тих, хто прокинувся, наставав місяць суцільного неспання… За півроку сну вони нагромадили стільки сил, що щоденний сон їм був непотрібний, і вони весь місяць розважалися. Бенкети змінювали полювання на Шестилапих, потім далека прогулянка, рибалка, польоти на крилатих ящерах і знову бенкет…
Королю ніколи було керувати країною та видавати нові закони. Непомітно тягар правління і всі державні клопоти лягли на Хранителя часу, а за королями залишався тільки титул і пошана.
Белліно подбав іще про збереження джерела, яке отримало назву Священного. Згодом і печеру назвали Священною. Басейн, у якому з'являлась вода, оточили круглою красивою невеличкою вежею з різнокольорової цегли, а біля входу поставили варту.
Сонну воду оголосили державною власністю, і хто. хотів отримати порцію такої води, повинен був одержати дозвіл від Хранителя часу й двох лікарів, нащадків Бориля і Робиля. Таке траплялося, коли в якійсь сім'ї виникали неприємності та сварки. Тоді чоловік і дружина, випивши чарівної води, засипали на кілька місяців, а коли прокидалися, усе погане забувалося.
Так минали віки в цій країні, відмежованій від горішнього світу величезною товщею землі і з'єднаній з ним лише одним виходом, де йшла торгівля між рудокопами і меншаннями Блакитної країни.
За минулі століття характер підземних жителів страшенно змінився: вони стали недовірливими, боялися якихось підступних задумів горішніх людей, і варта з луками та стрілами напоготові весь час літала під склепінням Печери.
Століття минали, і в Підземній країні змінилося багато поколінь простих людей, лише у Веселковому палаці життя йшло дуже повільно. За сімсот років, які минули з Дня Першого Присипляння, лише двічі змінилися семеро підземних королів з їхнім оточенням і прислугою.
Розумово ці люди не змінювались за все своє довге життя. Адже вони, прокидаючись після чергового сну, забували все, що раніше знали, їх доводилося навчати усьому спочатку, а чи багато чого навчиш людину, коли весь курс навчання триває три-чотири дні?
Народ почав роздумувати, чи взагалі потрібні країні ці семеро королів, які або сплять, або бенкетують і не займаються справами держави. Однак надто великою ще була пошана до монархів, яку люди успадкували від пращурів, і мало хто серйозно замислювався над тим, як скинути королів і жити без них.
Несподіваний випадок порушив порядок, який склався протягом століть у Підземній країні, і все перевернув.
ЩЕ КІЛЬКА СТОРІНОК З ІСТОРІЇ ЧАРІВНОЇ КРАЇНИ
ивовижна подія сталася одного разу в Чарівній країні. Це трапилось рівно через триста років і чотири місяці після того, як звіролов Ортега знайшов у лабіринті сонну воду.На материку, який на той час уже стали називати Американським, жили в різних кінцях чотири чаклунки: дві добрі та дві злі. Добрих чаклунок називали Вілліна і Стелла, а злих — Гінгема і Бастінда. Злі чаклунки були рідними сестрами, але увесь час ворогували між собою й не хотіли знати одна одну. Людські поселення розміщувалися дедалі ближче до сховища чаклунок, і вони, як колись могутній Гуррікап вирішили змінити місце проживання.
Дивно, що ця думка завилась у всіх фей відразу, але чого тільки не буває на світі! Чаклунки зазирнули у свої магічні книги, і усім їм припала до душі Чарівна країна, відмежована од світу Великою пустелею і неприступними горами.
З книг вони дізналися також, що країну населяють тихі маленькі поди яких легко підкорити, і що там немає жодного чаклуна чи чаклунки, з якими б довелось боротися за владу.
Але чотири феї були неприємно вражені, коли, діставшись різними шляхами до Чарівної країни (не забувши, звичайно, прихопити своє чарівне причандалля!), вони всі там зустрілися.
— Це — моя країна! — верескливо скрикнула суха від вічної злості Гінгема. — Я першою сюди прибула!
Вона справді випередила своїх суперниць аж на годину.
— У вас надто великий апетит, пані, — з насмішкою зауважила красуня Стелла, яка знала секрет вічної юності — Нам усім вистачить місця у цій великій країні.
Ні з ким не хочу ділитися, навіть з сестрою Гінгемою, заявила одноока Бастінда з чорною парасолею під пахвою, яка переносила чаклунку з місця на місце, як килим-самоліт. — Пам'ятайте, феї, коли дійде до бійки, вам буде непереливки…
Добродушна сива Вілліна нічого не сказала. Вона вийняла зі складок своєї одежі мініатюрну книжечку, дмухнула на неї, і книжечка перетворилась у величезний том. Інші чаклунки подивилися на Вілліну з повагою: вони не вміли так обходитися зі своїми чарівними книжками і тягли їх з собою в натуральному вигляді.
Вілліна почала гортати сторінки книги, бурмочучи:
— Абрикоси, ананаси, Африка бинти, булки… Ага, ось воно… війна! — Чаклунка прочитала кілька рядків мовчки і переможно посміхнулась: — Хочете воювати? Давайте!
Гінгема і Бастінда злякалися. Вони зрозуміли: боротьба буде серйозною і, напевне, чарівна книга Вілліни не віщує їм перемогу. І чотири феї розійшлися полюбовно.
Звичайно, з книги феї довідались про існування якоїсь Печери, але туди ніхто з них не захотів іти. За жеребом Гінтемі дісталася Блакитна країна, Вілліні — Жовта, Бастінді — Фіолетова, Стеллі — Рожева. А центральну область вони залишили вільною, щоб вона розділяла їхні володіння і щоб їм якнайменше доводилося зустрічатися. Феї домовились навіть, що ніхто з них не залишатиме надовго свою країну, і поклялися у тому. Потім рушили — кожна у свій бік.
На той час у Чарівній
