Пригоди близнят-козенят - Всеволод Зіновійович Нестайко

Королева схопила Вітю за праву ногу, Вову за ліву і підняла вгору.

Ой, як це було погано, як це було кепсько — теліпатися вниз головою на одній нозі у чиїхось руках! Все тіло боліло, у голові паморочилось. Віти і Вова стогнали і ойкали, але королева на це не зважала. Вона, навпаки, дратувалася і кричала:

— Ану, перестаньте мені скавчать! Ану тихо! Кому кажу! Танцювати! Веселіше! Танцювати! Раз-два-три! Раз-два-три!

І тут Вітя й Вова згадали, як колись у дитсадку Васько Бобир притяг звідкись кошеня і придумав дресирувати його для цирку. «А головне для дресирування, — авторитетно сказав Васько, — це учити довго і без перерви». І вони всі по черзі тримали кошеня за задні лапки, щоб навчити його ходити тільки на передніх. Кошеня було худе, маленьке, нещасне. Але Васько Бобир сказав, що вчити можна саме тільки таких, маленьких, бо доросле кошеня вже не навчиться, що всі дресирувальники починають учити звірів змалку, — тільки тоді можна досягти успіхів.

Вони дресирували кошеня майже цілий день. Змінюючи один одного, по черзі бігали у закуток за їдальнею — так, щоб не бачила Галина Михайлівна. Кошеня спершу нявчало, потім захрипло, втратило голос і тільки беззвучно роззявляло рота. Але так і не навчилося ходити на передніх лапах. Васько Бобир дратувався і казав, що їм попалося якось дурне кошеня, і всі з ним погоджувались і теж дратувалися.

І тільки тепер, теліпаючись вниз головою і скиглячи, Вітя й Вова зрозуміли, як вони тоді безглуздо мучили те бідне, нещасне кошеня.

Довго терзала їх королева, примушуючи танцювати. Вона їх била гострими носаками черевиків, щипала їх своїми чіпкими пальцями, аж поки їй це не набридло.

— Ху! — сказала королева знеможено, як після важкої праці. — Зовсім втомилася з вами. Просто замучили. Ану вас! Якісь дурні ягнята. Не можуть навчитися звичайнісінько танцювати догори ногами. Ходімо гуляти! Швидше! Хоч свіжим повітрям подихаю.

Вона наділа на Вітю й Вову нашийники і на поводку повела у двір.

Змучені ягнята ледве переступали ногами. Мало того, що на них була своя козеняча шерсть, так зверху ще ж була бараняча шкура. І після всіх тих танців догори дригом у двох шкурах вони почували себе як у духовці і просто задихалися. Але королева раз у раз стусала їх, щоб вони жвавіше бігли поперед неї.

У саду вона зустріла Гицельцапа і сказала:

— Я вже хочу їсти. Скажи, хай Тпрукало-Нокало поїде до Бом Штекса і дізнається, як там справи з медовим тортом.

— Слухаюсь! — сказав Гицельцап і побіг виконувати її наказ.

Королева ще трохи погуляла по саду, потім закопилила губи і капризно сказала:

— Ану вас, які ви нудні й невеселі! Як з вами скучно. Краще піду постріляю в горобців з рогатки! Гицельца-ап!

Прибіг Гицельцап.

— Одведи їх! Вони мені набридли. І дай мені свою рогатку.

— Слухаюсь! — Гицельцап витяг з кишені і подав королеві рогатку, потім схопив поводок і потяг Вітю й Вову у палац.

Він проволік їх по довгому коридору, ввіпхнув у маленьку кімнатку із загратованим віконцем і сказав:

— Ваше щастя, що у королеви сьогодні «розгрузочний» день і на обід у неї медовий торт. А то б ви уже зараз шкварчали на оцьому шампурі. — І Гицельцап підніс їм під самісінькі носи шампур — гостру залізну шпичку, на якій смажать шашлик.

— Але вам взагалі пощастило, — вів він далі. — Бо на завтра у королеви печеня з козенят. Отже до післязавтра ви можете спати спокійно. Сон — це здоров’я. Га га! Все-таки я заробив на вас дев’ять монет, а вони на вулиці не валяються. І тому я добрий і не стану вас зв’язувати. Вам все одно нікуди не втекти. Бо вихід з палацу один, а той вихід стережу я. Га-га! Приємного апетиту!

Як тільки Гицельцап вийшов, близнята-козенята перш за все одразу ж скинули з себе ягнячі шкурки, бо було надзвичайно душно. Кілька хвилин вони одхекувались, не в змозі вимовити ні слова.

— Слухай, — сказав нарешті Вітя. — Слухай, він сказав, що сьогодні на обід у королеви медовий торт. Але який же в дідька торт, коли мед у Бом Штекса перетворився на дьоготь. Ти ж бачив.

— Що ж виходить?

— Виходить, — сказав Вова. — Виходить, що торта не буде. Що ж буде? Що ж тоді їстиме королева?

— Як ти думаєш? — спитав Вітя. — Що їстиме королева? Що у неї буде на обід?

— Що? — спитав Вова і похолов.

— На обід у неї будемо… ми. Вона одмінить «розгрузочний» день і замовить шашлик із нас. Вона вже голодна. Ти ж чув. Отже…

— Отже, треба тікати. Й негайно, — сказав Вова.

— Негайно, — сказав Вітя. — Поки не повернувся Тпрукало-Нокало і не сповістив, що торта не буде.

— Гайда!

Вітя й Вова прочинили двері (вони були незамкнені) і вийшли в коридор. І одразу…

— Тс, обережно, навшпиньках! — цикнув Вітя на Вову.

— Тс, навшпиньках, обережно! — цикнув Вова на Вітю.

Але спробуй іти навшпиньках, як у тебе на ногах ратиці!

Як не старалися Вітя й Вова, їхні ратиці лунко цокотіли по підлозі.

І не встигли близнята пройти й кількох кроків, як двері однієї з кімнат розчинилися і визирнула киця Мурнява.

— Ой! — здивовано глянула вона на близнят-козенят. — Ой, хто ви такі? І куди ви?

Вона ж їх бачила тільки в баранячих шкурках і не впізнала.

Близнята-козенята розгублено перезирнулися.

— А! — махнув хвостом Вітя. — Їй, по-моєму, можна довіряти.

— Ага! — погодився Вова. — Вона ж нещасна, а всім нещасним можна довіряти.

І близнята нашвидку розказали киці Мурняві про себе і про те, як цвіркун Цвіркунчак порадив їм втекти: про порошок-потішок, що лежить у скриньці під троном королеви.

— Вірно, — сказала придворна киця, — є така скринька під троном, а в ній порошок-потішок у спеціальних пакетиках-хлопушках. Хлопнеш такий пакетик, і з нього порошок-потішок розпорошується. Одним пакетиком можна приспати будь-кого, проте тільки одного. Але як же ви з своїми ратицями до скриньки підійдете? У тронній залі підлога скляна, ви своїми ратицями так цокотітимете, що Гицельцап одразу почує, і не встигнете ви до трону підбігти, впіймає він вас, і зірветься ваша втеча.

— Що ж робити? — жалібно спитали близнята-козенята.

— Ну що ж, — сказала киця Мурнява, — доведеться мені вас виручати. Хоча й ризиковано, бо, як впіймають, живою не залишать — до скриньки суворо заборонено не те що доторкатися, підходити навіть. Але я постараюсь тихенько, так, щоб не почули.

Киця розчинила двері у залу.

Вітя й Вова сховалися за портьєрою, а киця тихенько,