Зачароване життя - Діана Вінн Джонс

— Ці тутешні слуги зовсім не виховані, — сказала вона. — Якщо ця дівчина скаже мені ще бодай слово, у неї на носі з’явиться чиряк. І мені начхати, що її ім’я звучить так гарно — Евфімія. Хоча, — великодушно додала Ґвендолен. — Так назвати дівчину — це для неї вже достатня кара. Кете, йди одягни свій новий костюм, адже за півгодини нас покличуть на обід, і ми повинні виглядати пристойно. Чи ти чув коли-небудь більш формальне запрошення?

— Мені здавалося, що ти прагнеш саме такого ставлення, — сказав Кет, який, безперечно, не хотів, щоб з ним так поводилися.

— Ти можеш бути великим і водночас поводитися природно, — відрізала Ґвендолен. Але думка про майбутню велич однаково її втішала. — Я вдягну свою синю сукню з мереживним коміром, — сказала вона. — Напевне, якщо тебе нарекли Евфімією, то це вже достатній тягар, навіть для такої грубіянки.

Коли Кет підіймався крученими сходами до своєї кімнати, замком рознісся звук гонгу. Цей звук, що вперше порушив тишу, неймовірно налякав хлопця. Лише згодом він дізнався, що це був сигнал, який попереджав родину, що до обіду залишилося півгодини, аби переодягтися до столу. Кетові, звичайно, не потрібно було стільки часу, аби вдягти костюм. Тому він вирішив ще раз прийняти душ. Коли служниця з недолугим ім’ям Евфімія прийшла, щоб провести його та Ґвендолен до вітальні, де вже зібралася вся родина, Кет відчував себе виснаженим, немов вода забрала рештки його сил. Ґвендолен, у своїй гарній синій сукні, впевненою ходою увійшла до вітальні. За нею ледь волочив ноги Кет. Кімната була заповнена людьми. Кет не міг зрозуміти, як усі вони могли належати до однієї родини. Тут була літня дама в мереживних рукавичках і маленький товстунчик із великими бровами та гучним голосом, який постійно говорив про акції та фонди, містер Сондерс у потертому чорному костюмі, який був йому явно закороткий; і щонайменше двоє молодих дівчат, двоє парубків. Кет побачив і Крестомансі. У своєму костюмі з темно-червоного оксамиту він мав блискучий вигляд. Крестомансі й собі поглянув на Кета й Ґвендолен, та, судячи з його невиразної, чи то пак, розгубленої усмішки, маг забув, хто вони такі.

— Вітаю вас, — промовив він. — Познайомтеся, це моя дружина.

Їх підвели до повнявої леді з лагідним обличчям. На ній була пишна мереживна сукня (Ґвендолен не могла відвести від неї очей), а в усьому іншому це була найзвичайнісінька жінка, одна з тих, що їм зустрічалися коли-небудь. Вона щиро усміхнулася до них.

— Ерік і Ґвендолен, чи не так? Називайте мене Міллі, мої любі.

Кету та Ґвендолен наче камінь із плечей впав, адже ніхто з них не мав найменшого уявлення, як до неї звертатися.

— А зараз познайомтеся з моїми дітьми, Джулією та Роджером, — сказала вона.

Двоє пухкеньких діток підійшли й стали обабіч неї. Вони були бліді й важко дихали. Дівчинка, як і її мама, була в мереживній сукні, а хлопчик — у синьому оксамитовому костюмі. Але багате убрання аж ніяк не приховувало того, що вони були ще звичайнішими, аніж їхня мати. Вони чемно подивилися на Ґвендолен і Кета й усі четверо хором сказали:

— Привіт! Як ся маєте?

Більше їм було нічого сказати один одному. На щастя, уже за мить увійшов дворецький, розчахнув двері в кінці кімнати й оголосив, що обід подано. Ґвендолен подивилася на нього з великим обуренням.

— Чому він не відчинив двері саме для нас? — просичала вона Кету, коли вони рушили в безладному натовпі до їдальні. — Чому дворецький не виділив нас з-поміж інших?

Кет нічого не відповів. Він був надто заклопотаний тим, щоб не відстати від Ґвендолен. Всі повсідалися за довгим полірованим столом. Кета посадили біля Ґвендолен, бо інакше він би, напевне, знепритомнів від страху. На щастя, ніхто навіть не намагався цього зробити. Та йому однак було зовсім ніяково. Лакеї подавали вишукані страви на срібних тарелях через ліве плече Кета. Це відбувалося так неочікувано, що Кет щоразу підстрибував з несподіванки й зачіпав таріль. Він губився, адже не знав, скільки й чого йому можна взяти. Та найбільшою халепою було те, що Кет виявився шульгою. Ложка й виделка, якими він мав перекладати їжу з тарелі на свою тарілку, були в незручному для нього місці. Коли він спробував взяти наїдок, як завжди, — ложка падала, якщо перекладав у іншу руку— розливав підливу… Лакей постійно заспокоював його: «Не турбуйтеся, сер», та від цього Кет страждав іще більше.

Розмова була ще жахливішою, ніж вечеря. З дальнього кута столу маленький чоловічок із гучним голосом безперервно базікав про акції та паї. Там, де сидів Кет, розмовляли про мистецтво. Містер Сондерс, напевне, усеньке літо мандрував за кордоном. Він із таким захопленням розповідав про статуї та картини, які побачив у різних країнах Європи, що щоразу, від надміру почуттів, гамселив кулаком по столі. Студії та школи, кватроченто й голландський живопис, — голова Кета пішла обертом. Він дивився на тонке, з квадратними щоками, обличчя містера Сондерса й дивувався, наскільки той розумний. Потім до розмови приєдналися Міллі й Крестомансі. Міллі назвала цілу низку імен, яких Кет досі ніколи не чув, а Крестомансі коментував кожне ім’я так, ніби названі люди були його найближчими друзями. Хоч якою звичайною здавалася Кетові компанія за столом, Крестомансі пересічним чоловіком не був. Його чорні блискучі очі пронизували навіть якщо він дивився на тебе туманним і замріяним поглядом. Що вже говорити, якщо розмова була йому цікава, як‑от про мистецтво: тоді його очі сяяли так, що, здавалося, осявали все обличчя. Кет засмутився ще більше, коли побачив, що й діти підтримують цю розмову. Вони тихо цвірінькали, ніби розуміли, про що розмовляють їхні батьки. Кет відчув себе невігласом. Уся ця розмова, морока зі срібними тарелями й несмачне печиво, яке він з’їв до чаю, начисто відбили у нього бажання їсти. Він навіть не доїв половину свого торта з морозива. Його зачаровувала Ґвендолен, яка так спокійно, невимушено, та ба, навіть зі зневагою на обличчі, смакувала наїдки. Нарешті обід закінчився. Їм дозволили вийти й вони повернулися до кімнати Ґвендолен та плюхнулися на синє оксамитове покривало.

— Що за дитячий садок, — сказала вона. — Вони хизуються своїми знаннями, щоб змусити нас відчувати себе невігласами. Містер Нострам остерігав мене, що вони можуть утнути таке, щоб приховати порожнечу своїх душ. А яка в Крестомансі жахлива й недалека дружина. Тобі доводилося коли-небудь бачити таких негарних і тупих малят, як ці двоє дітлахів? Здається ще трохи, і я зненавиджу наше буття тут. Замок уже тяжіє наді мною.

— Може, коли ми звикнемо, все буде не так і погано, — сказав Кет. У його голосі вчувалася безнадія.

— Буде гірше, — пообіцяла йому Ґвендолен. — Щось у цьому замку, дуже неприємне та мертвотне, душить мене та забирає мої чарівні сили. Я ледве можу дихати.

— Ти себе накручуєш, — сказав Кет, — бо хочеш повернутися назад до місіс Шарп.

І він зітхнув. Насправді, це йому дуже бракувало місіс Шарп.