Гімназист і Чорна Рука - Андрій Анатолійович Кокотюха

Вкотре запанувала мовчанка, порушена цього разу голосом Стрельцова:

— Кажете, брошку вкрали? Метелик з діамантами? Як у фільмах про аристократів?

— Еге, — з вуст Шпига це прозвучало надто простакувато.

- Ну-ну.

Після цих слів Юрко в своєму сховку напружився. Бо відчув: чоловік із залізним голосом відставному міліціонерові не повірив. А той, своєю чергою, знав — не вірять йому. Проте й далі грав у якусь свою, незрозумілу поки гімназистові гру.

Тут нарешті втрутився Медвідько.

— Так чи інак, Назаре Захаровичу, а вам доведеться давати письмове пояснення. Викласти все, що ви щойно нам тут розказали. Бо Зозуля завдав людям, чиї інтереси тут представляє шановний пан Стрельцов, значно більшої шкоди. А головне — діяв він не один. Ми точно знаємо, хто вбив Якова Зозуленка. І особа ця — серйозний злочинець, озброєний і небезпечний. Діяли вони разом. А потім компаньйон уколошкав свого товариша. Може, ту брошку злощасну собі забрав, треба ж гроші, аби ховатися. Але від закону він не втече.

— Та я знаю, — мовив Шпиг, і Юрко не зрозумів, серйозно той говорить чи з іронією.

— Не затримуємо вас більше на місці пригоди, — відкарбував Стрельцов. — Ви, до речі, теж від нас не заховаєтесь.

— Так нема потреби, я ж нічого не зробив.

— І дуже добре. Прошу на вихід.

У Юрка всередині не просто захололо — кригою все вкрилося. Навіть відчув, що на мить примерз до дерев'яної підлоги.

Піде зараз відставний міліціонер звідси, а ті почнуть оглядати й обшукувати приміщення.

Почнеться звичайна пошукова робота, про яку хлопець не раз читав у детективах. А далі питання часу, за скільки хвилин його тут знайдуть: дві, три, п’ять — навряд, щоб довше.

Та раптом за стіною почався якийсь дивний рух, гавкнув кілька разів бульдог, потім рявкнув Стрельцов:

— Що таке? Куди це ваш пес побіг? Чого він гарчить?

— Мої собаки дурно не гарчать! — крикнув Шпиг. — У Медвідька спитайте.

— То відомий собачник! — підтвердив поліцейський. — Куди він погнав, Шпиг?

— Яка різниця! Він щось знає! За ним! Вікно! — крикнув детектив.

Юрко напружився.

— Що? Яке вікно, пане Шпиг? — не зрозумів Стрельцов.

— Хіба я сказав вікно? Де вікно, яке вікно? — голос Шпига звучав здивовано, й це було дуже природно. — Я кажу — воно! Це воно, пес кудись нас веде! За ним, бігом, зараз побачимо!

Тупіт багатьох ніг — чоловіки залишили сусідню кімнату.

А Юрко чудово все зрозумів. Знав, на що вказав йому відставний міліціонер. Вікно було в хлопця за спиною. Вислизнувши з-під ліжка, він зрозумів, що досвідчений детектив помітив ще раніше шиби на вікні не було, гуляли протяги. Дорослий не пролізе, а учень восьмого класу, ще й не найбільший — запросто.

Спершу ранець полетів.

За ним — власник вужем ковзнув.

У падінні кепка впала з голови, та Юрко вже не думав про головний убір — підхопивши речі дременув навпростець дворами, крізь найближчу дірку в паркані. Чомусь чекав за собою погоні, думав — почули, помітили. Проте все було спокійно, і, давши гака та вибігши на Андріївську, але вже з іншого боку, гімназист перевів подих, відсапався і аж перехрестився.

Пронесло. Вирвався. Викрутився.

Без кепки, щоправда. Нічого, доведеться придумати якусь історію. На цій думці біля Юрка раптом вигулькнув з кущів бульдосик.

Із загубленим кашкетом у міцних зубах.

Теж викрутився. Так само всіх перехитрив.

Ох ти ж собацюра!

Розділ шостий

Тут родина гімназиста дізнається, як звати її нового несподіваного члена

Знав Юрко, як зустрінуть удома його нового друга.

Тож не здивувався, коли мама трохи театрально сплеснула руками й запитала, чи воно не голодне, а тато попередив, аби пес не гриз його черевиків, інакше бульдосик вилетить разом із попсованими черевиками на смітник. Потім зсунув окуляри на ніс, глянувши на прибульця з-під скелець і запитав найголовніше:

— Його ж якось звуть?

Юрко вкотре за день розгубився. Придумав цілу історію про свою зустріч з бульдогом. Ішов додому вгору Андріївським узвозом, бо в метро з собакою не пустять, навіть якби була на повідку і з намордником. Спинявся кілька разів, переводячи подих і закріплюючи вигадане в пам'яті. Все передбачив, окрім такого простого. Тож, вибитий батьком з колії, не сказав — мекнув тихенько:

— Не-е знаю...

— Тоді як ми будемо його кликати? Жива істота мусить мати ім’я, — мовив Іван Станіславович, упираючись плечем в одвірок.

— Дружок, — посміхнулася мама. — Або Шарик.

— Не смішно, — огризнувся Юрко.

— Отут ти маєш рацію, — охоче погодився тато, кивком запрошуючи маму в свідки. — Скажіть, Раїсо Лук’янівно.

— І скажу, — мама так само здивувала, бо не часто погоджувалася з чоловіком. Хоча після тривалих суперечок, які велися надто голосно, лишала таки за ним право останнього слова. — Голодний пес, тим більше породистий, та ще й невідомо, як кликати, — це справді невесело.

— О! — Іван Станіславович клацнув тонкими пальцями, він часто так робив, коли наближався, на його думку, до самої суті справи. — Дуже правильні спостереження, Раїсо. Наш гість найперше — породистий. У Києві зараз повно бродячих собак, усі газети про це пишуть. Я навіть склав пожертву товариству, яке рятує їх на вулицях від гицлів. Але ж, Юрію, — тато називав сина на повне ім’я відтоді, як той пішов у перший клас гімназії, — бульдоги, якщо не помиляюся, англійські, просто так вулицями не вештаються. У нього є хазяїн.

— А нашийника нема, — додала мама.

Увесь цей час бульдосик сидів на задніх лапах і крутив короткою шиєю, щоразу переводячи погляд на того, хто говорив про нього.

— Тим більше, — тато кивнув, погоджуючись із мамою. — Все це, дорога моя родино, наводить на не надто втішні висновки. Собака не втік від господарів. Бо нашийник він мав, це видно за смужкою на загривку. Але ж сам він не міг його зняти.

— Лапи закороткі, — пожартувала мама.

— Не смішно, кажу, — знову буркнув Юрко.

— Печально, — погодився тато. — Те, що пес без нашийника, наштовхує на ще сумніші роздуми. Нашийники не крадуть, хіба що вони оздоблені коштовностями. Отже, викинув його той, хто викинув собаку з дому на вулицю. Щоб не знайшли господаря. Ось чому нема в цій пригоді нічого смішного, —