Джим Ґудзик і машиніст Лукас - Міхаель Андреас Гельмут Енде
Величезні метелики із мерехтливими крилами стрімко носилися між квітами, а крихітні пташечки довгими вигнутими дзьобиками пили мед та росинки із квіткових чашечок. Патешки були завбільшки джмеля. (Вони називаються колібрі. Це найменші пташечки у світі, ніби зроблені з чистого золота та дорогоцінного каміння.) А в самісінькій далечині, біля обрію, йшли верхівками високо до хмар могутні гори. Гори були вкриті червоно-білим орнаментом. Здаля вони нагадували гігантські візерунки у шкільному зошиті дитини-велетня.
Джим дивився та дивився, від подиву забувши затулити рота.
— Та-а-ак, — раптом почув він голос Лукаса, — вигляд в тебе досить безглуздий, старий. До речі, доброго ранку, Джиме!
І він від душі позіхнув.
— Ой, Лукасе! — затинаючись, заговорив Джим, не відриваючи погляду від вікна. — Там, ззовні… яке там усе прозоре і… і…
— Як це «прозоре»? — запитав Лукас, позіхнувши ще раз. — Вода, наскільки мені відомо, завжди прозора. А те, що її весь час багато, потроху починає набридати. Хотів би я знати, коли ми нарешті кудись припливемо?
— Та до чого тут вода! — Від хвилювання Джим майже кричав. — Я ж про дерева!
— Дерева? — перепитав Лукас і з хрустом потягся. — Ти, мабуть, все ще спиш, Джиме. У морі дерева не ростуть, а вже прозорі — і загалом!
— Та не в морі! — загорлав Джим, втрачаючи всіляке терпіння. — Там ззовні земля, і дерева, і квіти, і мости, і гори…
Він вхопив Лукаса за руку та у хвилюванні спробував підтягти його до віконця.
— Ну-ну-ну, — забурчав Лукав, підводячись. Проте, побачивши у віконці казкову місцевість, надовго замовк. Нарешті в нього вийшло сказати: — Чорт забирай!
І знову завмер, захоплений побаченим.
— Що ж це за країна така? — нарешті увірвав мовчання Джим.
— Ці чудернацьки дерева… — промимрив Лукас замислено, — ці срібні дзвіночки, ці мостики з фарфору, що гойдаються… — І раптом він заволав: — Не будь я Лукас-машиніст, якщо це не країна Мигдалія! Йди-но сюди, Джиме! Допомагай! Треба витягти Емму на берег.
Друзі вибралися назовні та почали штовхати Емму на сушу.
Упоравшись із справою, вони спершу всілися на берегу та неквапливо поснідали. Коли останні морські огірки з їхніх запасів було доїдені, Лукас закурив носогрійку.
— А куди ми тепер поїдемо? — поцікавився Джим.
— Краще за все буде, — розважив Лукас, — якщо ми для початку попрямуємо в Пинь. Наскільки я знаю, так називається столиця Мигдалії. Подивимось, може, нам вдасться поговорити з його царською величністю.
— А чого ти від нього хочеш? — здивувався Джим.
— Я хочу спитати, чи не знадобляться йому один локомотив та два машиністи. Може, саме зараз вони йому потрібні до зарізу. Тоді ми зможемо тут залишитися, розумієш? Країна-то, здається, нічогенька.
Отже, вони взялися до роботи та зробили Емму знову сухопутною. Спершу прибрали щоглу та вітрило, потім витягли з усіх шпарин смолу та клоччя та відчинили двері. На завершення цього друзі наповнили Еммі котел водою, а тендер — хмизом, якого багато валялося на березі.
Потім вони роздули вогонь під Емміним котлом. Тут виявилося, що прозорі дрова горять так само гарно, як вугілля. Коли вода в котлі закипіла, вони рушили в путь. Славна старенька Емма почувалася набагато краще, ніж в океані, бо вода все-таки не вповні її стихія.
За деякий час друзі добралися до широкого шляху, яким їхати було швидше та зручніше. Зрозуміло, проїжджати маленьким фарфоровим мостиком друзі не ризикнули, адже кожному відомо, що фарфор — річ крихка та не дуже призвичаєна до того, щоби ним роз'їжджали локомотиви.
Їм пощастило: дорога не виляла праворуч-ліворуч, а вела просто в Пинь — столицю Мигдалії. Спочатку вони їхали весь час у бік обрію, над яким височіли червоно-біло-смугасті гори. Але приблизно за п'ять із половиною годин путі Джим видерся на дах локомотива, аби роззирнутися, і побачив вдалечині щось схоже не незліченне зборище великих наметів. Намети ці виблискували на сонці, як метал. Джим повідомив Лукасові про наметі, на що той відповів:
— Це золоті дахи Пиня. Отже, ми на правильному шляху.
І вже за півгодини вони дісталася міста.
Глава шоста, у якій велика жовта голова стає друзям на заваді
У Пині було жак як багато людей, і всі поспіль — мигдальці. Джим, який ще жодного разу не бачив стільки народу одразу, почувався незатишно. У всіх мигдальців косички та великі круглі шляпи. Кожний мигдалець вів за руку мигдальця поменше, той, що поменше, вів іншого, ще поменше, і так до найменшого, розміром із горошину. Чи вів найменший когось менше за себе, Джим розгледіти не зміг — для цього йому знадобилося б збільшуване скло.
Це були мигдальці зі своїми дітьми, діточками та онучатками. (У всіх мигдальців дуже багато дітей та онуків.) Вулиця ними аж вирувала, вони жваво теревенили та жестикулювали, так що в Джима голова пішла обертом.
У місті столи тисячі будинків, у кожного будинку було багато-пребагато поверхів, і в кожного поверху був свій дах із золота, що випинався вперед та був схожий на парасольку.
Із кожного вікна звішувалися прапорці та кольорові ліхтарики, а на бокових вуличках від будинку до будинку тяглися сотні мотузок для білизни. На них мешканці сушили свій випраний одяг. Мигдальці — дуже охайний народ. Вони ніколи не надягають брудного, і навіть найменші, ті, що завбільшки із горошину, щодня влаштовують прання та розвішують білизну на мотузочках завтовшки зі звичайну нитку.
Еммі довелося дуже обережно прокладати собі шлях у цій величезній юрмі людей, аби нікого випадково не задавити. Емма жахливо хвилювалася, це було чути з її пихкання. Вона весь час тутукала та свистіла, щоб діти та онуки йшли з дороги. Бідна Емма геть запихалася.
Нарешті вони дісталися головного майдану перед царським палацом. Лукас натиснув на важіль — Емма зупинилася та із величезним зітханням полегшення випустила пару.
Від жаху мигдальці кинулися врозсип. Вони ніколи не бачили локомотивів і прийняли Емму за чудовисько, яке скеровує на людей своє гаряче дихання, аби вбити, а потім з'їсти на сніданок. Лукас поволі закурив люльку і сказав Джимові:
— Тож пішли, хлоп'я! Подивимось, чи вдома цар мигдальський.
Друзі
