Олексій, Веселесик і Жарт-Птиця - Всеволод Зіновійович Нестайко
І ніхто не те що не заплакав ні разу — не скривився навіть.
Згадав усе те Лесик і не сказав нічого. Тільки зітхнув.
Обережно ступаючи з купини на купину, пішов він через Болото-Болотище. Довго йшов. Страшно йому було, дуже хотілося назад повернути, але він щоразу згадував про друзів, про ляльку Гальку і примушував себе йти.
І перейшов він нарешті Болото-Болотище.
І вийшов на широку Квітучу Долину
І хоч був він уже дуже стомлений, але йому так захотілося якнайшвидше врятувати ляльку Гальку, що він кинувся бігти.
Біг, біг, біг і прибіг до Диво-Саду.
У саду стояв веселий мелодійний шелест. Дерева, сплівшися між собою вітами, наче за руки взявшись, погойдувалися з боку в бік, немов танцювали танок.
Посеред саду росло велике дерево, рясно вкрите листям, що було схоже на усміхнені ротики. Віти його рипіли, наче сміялися.
То був Горіх — Веселий Сміх.
На вершині горіха сиділа велика яскрава пташка, схожа чимось на циркового артиста-клоуна. Один бік у неї був жовтий у зелені горошини, другий червоний у сині горошини. На голові рудий чуб, схожий на клоунський ковпак. А дзьоб широкий, як у папуги, і весело усміхався.
Ну, звичайно, це була чарівна Жарт-Птиця.
Лесика охопила така радість, що він засміявся.
Нарешті!
Жарт-Птиця сиділа нерухомо, з заплющеними очима, — мабуть, спала.
Коли Лесик підійшов, вона розплющила одне око, схилила набік голову, глянула на нього цим оком, підморгнула і сказала:
— Здоров, козаче!
Зовсім як чарівник-жартівник Нежурись.
Потім те око заплющила, а розплющила друге, схилила голову на другий бік і спитала:
— А хто такий ти і чого Прийшов до дерева мого?Лесик чогось знітився і, затинаючись, відповів:
— А… а я Олексій… Лесик я…
Дзьоб Жарт-Птиці кумедно розкрився від здивування:
Овва! Овва! Які дива! А чи не той ти Олексій, Якого кличуть ще Плаксій? Що вередує день при дні, Що капризує день при дні, Чи той ти хлопчик, а чи ні?Лесик опустив очі і став носаком свого сандалика колупати землю.
— Так я ж не винен. Це ж Вередазмія-Капризазмія! 1 я ж оце прийшов, щоб…
Жарт-Птиця не дала йому доказати, раптом змахнула крилами і закричала:
— Нічого на когось звалювати! Не хочу! Не буду! Не полечу!
— Як?! — спантеличено закліпав очима Лесик.
— А отак! — перекривила його Жарт-Птиця. — А отак! Не хочу — і все!
Вереду і Плаксія Рятувать не буду я! Хай куса лиха змія Вереду і Плаксія! От!Лесик зовсім розгубився. Але раптом подумав про ляльку Гальку і сказав з докором:
— І вам не соромно! А ще чарівна Жарт-Птиця називається! Там хороша лялька Галька мучиться, а ви… Я про себе вже й не кажу! Мене можете не рятувати! А ляльку Гальку мусите! І все!
— От! Так би й зразу! — весело сказала Жарт-Птиця. — Тепер я бачу, що ти гарний хлопчик і що в усьому винна таки Вередазмія-Капризазмія. Не сердься! То я пожартувала. Я ж усе- таки Жарт-Птиця.
Вона спурхнула з дерева на землю і сказала:
— Сідай мені на крила. Полетимо.
— Ага! А Залізний Роб, а Вовчик-братик, а Лисичка-сеетричка, а заєць Сергій, а качечка Крячечка, а слон Филимон, а ведмежа Гришка? Треба їх забрати.
— Ого, скільки! А де ж вони?
— Я покажу.
— Давай.
Сів Лесик на крила Жарт-Птиці, і полетіли вони через Квітучу Долину, через Болото-Болотище. Зустріли Залізного Роба. Разом з ним дісталися до Яру-Крутояру. Там Вовчик- братик уже витяг Лисичку-сестричку. Взяв він її собі на спину, і всі пішли до Лісу-Лісища.
Там їх чекали заєць Сергій і качечка Крячечка (яку Сергій, звичайно, знайшов). Усі гуртом пройшли вони через ліс.
На узліссі побачили слона Филимона. І знову слон Филимон повіз їх через Велику Жовту Пустелю. А на березі Моря Сліз зустріли Гришку. Сіли на корабель і попливли шукати Вередазмію-Капризазмію.
Вередазмія-Капризазмія ховалася у своєму палаці на Острові Ридань.
— Вона не повинна мене бачити, — сказала Жарт-Птиця. — Бо тоді вона ніколи з свого палацу не виповзе. А проникнути в її палац неможливо. Зробимо так. Я сховаюсь на кораблі. А хтось із вас вийде на берег. Хто не боїться?
Всі як один підняли вгору лапи і сказали:
— Я піду!
Але тут підвівся Лесик і сказав:
— Ні, друзі! Дозвольте першому вийти мені. Я дуже вас прошу!
— Ну, якщо він так просить, — сказав слон Филимон, — думаю, треба йому дозволити.
— Правильно, — погодилися всі.
Біля Острова Ридань Море Сліз завжди було неспокійне, бурхливе.
Хвилі билися об скелі і гірко схлипували.
Корабель ледве пристав.
І
