Вільняк - Пол Стюарт

— Лечу, — відповіла Маґда, вичавлюючи з себе усмішку. Десь у небі сухо — немов дерли крам — грякнув грім. Задвигтіла земля. — План дій у нас такий: Варіс Лодд зі своєю флотилією летить просто до Вільних галявин — шукати підмоги, Професор Темрявознавства, на великій висоті, облітає той відтинок Дороги Багнищем, що пролягає через Присмерковий ліс — аби розвідати, чи не влаштували, бува, там сорокухи засідки…

— А ви?

Маґда намагалася говорити бадьоро.

— А ми з Професором Світлознавства полетимо до Східного курника, аби впевнитись, чи є там сорокухи, — відказала дівчина. — Бо ходять чутки про Інкубаторій…

Рук боязко пощулився. Коли він чув слова «Східний курник», у ньому оживали вельми прикрі спогади.

— І тобі… тобі не страшно знов туди вертатися? — запитав він.

— А в нас немає вибору, — просто відповіла Маґда. — Та й буду я цим разом не сама, а з «Лісовою нетлею» та Професором Світлознавства. Він же в нас один з найкращих Бібліотекарських Лицарів.

— Як шкода, що я втратив «Грозового шершня», — зітхнув Рук, пригадуючи свого небесного човна, що знайшов свою погибель ув Осип-Місті. — Я міг би полетіти разом з тобою, а не волочитися тут на своїх батьківських.

— Що добре Феліксові Лодду, те буде добре і тобі, й не кажи, що це не так, — освідчила Маґда, намагаючись зберігати безтурботний тон. Проте Рук не міг не завважити: дівчина так само шкодувала, що вони не полетять удвох.

— А мені що серед літунів, що серед пішоходів — і там і там однаково, — похмуро кинув Ксант.

— Тобто? — не второпав Рук.

— Руку, я ж бо зрадник, — пояснив Ксант, — чи, може, ти забув? Я ж бо служив Сторожам Ночі. Моїм ремеслом були інтриги та шпигунство. А скільки гідних Бібліотекарських Лицарів через мене замордовано. Та й ти колись мало не загинув на Ливарних галявинах — то також через мене.

— Але ж тепер те все в минулому. Сторожі Ночі щезли з лиця землі, — одказав Рук, — їх знищив чорний вихор, і тепер вони вічно спочиватимуть у Нижньому місті. Та й ти, Ксанте, вже не той, ким був раніше, я знаю. І правлю це перед ким завгодно.

— І я теж, — підхопила Маґда. — Ксанте, ти вибавив мене від Сторожів. Я довіку цього не забуду. — І дівчина підбадьорливо всміхнулася.

Тим часом буря у високому небі збирала сили.

— Ти не бачив, як дивляться на мене бібліотекарі, — гірко скривився Ксант. — У їхніх очах — недовіра та зненависть. Вони дивляться на мене, як на зрадника та нишпорку.

Маґда легенько обняла Ксанта.

— Але ж, Ксанте, друзі твої бачать, який ти в душі… — сказала вона лагідно. — У тебе добре серце.

Надворі гримнуло так, що невеличкий віз увесь задвигонів і зарипів колесами.

Перед світом, коли на видноколі витанцьовували світляні стріли, вітер нарешті ущух, ущухла й хлюща, перейшовши у звичайний дощик, і на Багнищанські тванисті обшири спустилася тривожна тиша. Рук продер очі й очманіло роззирнувся довкола: неприродне безгоміння бентежило нітрохи не менше, ніж скажена, безугавна, цілонічна буря.

Він перевернувся і, намагаючись не сполошити сонних Маґду і Ксанта, підповз до виходу зі схованки і відкинув чаймовину. Але та відразу ж повернулася назад: знадвору на неї тисла якась вага. Рук напружився і, засопівши з натуги, щосили штовхнув тканину. Щось легенько хруснуло, і чаймовина враз легенько піддалася. Хлопець виткнув голову в отвір.

— О, Земле і Небо, — пробуркотав він.

Весь неозорий табір — і перекинуті вози, і шопи, і тимчасові криївки — обернувся на стовписько ледь побрижених тванистих кучугур, простягнених удалину, скільки сягало око. Трохи-потроху кучугури оживали, з-під них, торуючи собі шлях до світла, як і Рук, вибиралися переселенці — і завмирали як укопані, так само приголомшені побаченим.

— Руку? — сонно нагукала Маґда. — Уже по всьому? Буря пройшла?

— Ходи-но глянеш сама, — кинув Рук через плече. — Це треба бачити.

Біля Рукової голови з’явилася Маґдина, а там і Ксант до них пристав. Украй збентежені, всі троє оглядали білястий обшир.

— О, диви! — гукнув Рук і показав на багнисту рівнину, простерту до самого обрію.

— Що там? — запитала Маґда. Дівчина вже енергійно розгрібала пригорщами болото, вилазячи навкарачки зі сховку. — Я нич не виджу.

— Як що? — вигукнув Рук, вилазячи слідом за Маґдою. — А Дорога Багнищем? Її катма!

За їхнім прикладом пішов і Ксант. Кругом оживали тванисті кучугури, переселенці покидали сховки і вилазили назустріч сліпучому сяйву білої твані та ранішнього неба.

— Твоя правда, — погодився Ксант, озираючи місцину.

Там, де ще сю ніч бовваніла Велика дорога Багнищем, тепер тягся приземкуватий грязьовий гребінь, звідки подекуди, мов ребра велетенської риби-болотниці, випиналися понівечені колоди та опертя. Тут і там розкладали ватри, щоб зрихтувати обід, розпалювали жаровні, пускаючи вгору змійки ядучого диму; повітря повнилося шкряботом і дряпанням: то осадчі зчищали липку твань із себе та свого майна.

Озброївшись уламками потрощеного дерева, Ксант і Маґда заходилися відгортати намиту тванюку на місці, де вгруз волорожачий візок. Та справа посувалася повільно, волога багнюка знай пнулася вернутись на розчищені ділянки.

— Давай, Руку, давай! — пихтів Ксант. — А тут можна й руками.

Та Рук уже не слухав свого друга. Задивившись на рештки того, що вчора ще вражало уяву сміливістю інженерного задуму, він з головою поринув у роздуми. Так, то