Гноми і забіяки - Казис Казисович Сая

Сумний та невеселий, зовсім не схожий на сміливця, причапав Гедрюс додому. А тут ще й мама дорікає та прискіпується: де так одежу вивозив, у чорнило заляпав, пом'яв.

— То мене хлопці в школі як схопили, як завели підкидати вгору… — брехав Гедрюс, бо не хотів Мікаса видавати. Бачите, так йому «ура» кричали і підкидали, що аж чорнило в портфелі розлилося…

Цю історію він вигадав, ідучи додому, і розповідав так переконливо, з такими подробицями, що навіть мама повірила.

А Расуте мовчала, зчепивши ручки на животику, і тільки докірливо хитала головою.

— Брехун! Брехун! — напала вона на брата, коли мама понесла його піджак чистити. — Брехун, брехун, брехуняка!

— Мовчи! — гримнув Гедрюс. — Що ти там знаєш?

— Знаю! Знаю! — не вгамовувалася дівчинка. — У тебе чорнило синє, а піджак обляпано зеленим, он як!

— Відчепися! — сказав Гедрюс, обмацуючи вухо. — Нічого ти не знаєш.

— А хто тобі шию подряпав? Га? А де твої окуляри? З ким побився, з ким? — сокоріла сестричка. — Не скажеш? Добре… Зараз піду і все-все розкажу мамі.

Нічого не вдієш — довелося Расуте все розповісти і попросити, щоб вона нікому й півсловечка…

— Насамперед, — сказав Гедрюс, — треба, будь-що, знайти окуляри.

— Завтра візьмемо Кудлика і втрьох підемо шукати, — пообіцяла Расуте. — Тільки ти мені більше ніколи не бреши.

Рано-вранці, тільки-но сонечко глянуло на росисті просіки, Лемтуріс уже шикував гномів на поваленій вітром сосні.

— Міглюс! — вигукнув дзвінким голоском.

— Є! — відповів знаменитий маляр. Він уставав і лягав разом з сонцем. Ранками, поки пташки щебетали, він розмальовував у гніздах яєчка, а вечорами складав для свого загону пісні.

— Аліс! Де Аліс?

— Я тут, тут! — відгукнувся Аліс, сидячи на осідланій ящірці.

— Єгіс!

— Є!

— Як ти стоїш? Струнко! — прикрикнув на нього ватажок.

Єгіс був чудовим атлетом і кожної вільної хвилини виконував гімнастичні вправи. Ось і зараз він так зігнувся, що голова виглядала між ногами, а в руках, за спиною, тримав велику соснову шишку.

— Шюрпе! — вів далі переклик Лемтуріс.

— Я, — стримано відповів вчений, закриваючи товсту книгу.

— Вай-Вай!

— Тут! Кінчаю причісувати кульбабу. Гляньте — останній крик моди! Замість жовтого віночка — капелюх із сріблястого пуху. — Вай-Вай був вправним майстром, але й похвастатися теж умів. Та хто у нас без гріхів?

— Лепутіс!

Цей, як і завжди, робив не те, що йому належало робити. Він розмовляв з дикою бджолою, просив у неї хоч крапельку меду. Але скнара-бджола тільки дзижчала, вдаючи, що не розуміє Лепутіса…

— Лепутіс! — вигукнув ватажок.

— Чую! Чую! — відізвався Лепутіс і подерся на повалену сосну до своїх товаришів.

Гноми вишикувалися і, повернувшись до сонця, дружно заспівали свій ранковий гімн:

Сонечко вставало — Починало день, А росинка впала — Дзінь-дінь-дзень…

Потім Лемтуріс велів сісти де кому зручно і пояснив, чого вони тут зібралися.

— Як вам уже відомо, — почав він, — Расуте та Гедрюса спіткало нещастя. У них згоріло багато речей, та найбільше постраждав наш добрий приятель, про якого скажу згодом. Лепутісе, тобі відомо, як виникла та пожежа?

Лепутіс стояв похнюпившись і лущив якесь зернятко.

— Ми тебе питаємо, як виникла пожежа?! — повторив Лемтуріс.

— Загорілася хата і виникла… — тихо пробубонів Лепутіс.

— А хто підмовив Расуте розвести вогонь у шухляді? Хто сказав, де заховано сірники?

— А я думав, що вона пектиме в печі… ту… картоплю.

— Гляди, Лепутісе, — вів далі повчально Лемтуріс, — ти вже не маленький, досить байдики бити. Візьмеш драбину, пензлика і будеш розмальовувати грибам шапочки.

— Ой-ой-ой, хоч би ж не поробив мухоморів коричневими! — захвилювався перукар.

— Нічого, поки гриби ще не почали рости, Міглюс його навчить, що і як малювати.

— Мені більше до душі розмальовувати яєчка, — несміливо попросив Лепутіс.

— Будеш і яєчка, але спершу навчися розмальовувати боровиків, — пообіцяв Міглюс.

Правду кажучи, Лепутіс сподівався на більшу кару, а гриби розмальовувати — це хоч і не складне, та все ж ремесло. «Що вмієш, те за плечима не носити», — каже Шюрпе, який ніколи не розлучається з книгами.

Хоч Лепутіс сам і не підпалював хати, але любив дивитися на вогонь і частенько нашіптував Расуте, що вогонь — живий, що він буває то веселий, то сумний. Коли, скажімо, дрова сирі, то вогонь аж пищить, плаче, так йому хочеться усіх зігріти, так хоче бути добрим… І ось до чого довели Лепутісові легковажні казочки. Мусили тепер гноми гадати, як зарадити Гедрюсові в його нещасті, бо ж хлопець мало не осліп на тій пожежі.

— А тут ще одна біда приключилася, — говорить далі Лемтуріс, — Гедрюс та Мікас не хочуть з нами знатися, а були ж такі вірні друзі. Та вони уже й між собою сваряться, б'ються, не слухають наших добрих порад. Довкола стільки пташок щебече, метелики літають — а їм хоч би що… Вони більше не вірять у гномів — ось від чого всі лиха!

— Треба, щоб вони нас побачили! — сказали Міглюс, Аліс та Єгіс. — Якщо не всі діти, то хоч би Гедрюс, а він, що не кажіть, молодець.

Особливо захоплювався Гедрюсом Єгіс — усе хотів показати хлопцеві, як він уміє вигинатись і який-то він дужий.

— У нас його окуляри — їх приніс Алісові їжак, — говорив Лемтуріс— А