Гаррi Поттер i фiлософський камiнь - Джоан Роулінг

— Ні, Гаррі, не зник. Він і далі десь є — мабуть, шукає собі чиєсь інше тіло… Він насправді не живий, тож і вбити його не можна. Замість нього помер Квірел; Волдеморт однаково жорстокий і до своїх спільників, і до ворогів. Але хоч як би там було — нехай ти, Гаррі, тільки на якийсь час віддалив його повернення до влади, проте наступного разу знайдеться ще хтось, хто відважиться на цей, здавалося б, безнадійний бій, а якщо Волдемортів прихід затримувати знову і знову, тоді, можливо, він уже ніколи й не повернеться до влади.

Гаррі закивав головою, але відразу ж перестав, бо голова від цього розболілася. Тоді заговорив:

— Пане професоре, є ще деякі речі, про які я б хотів дізнатися, якщо можна… речі, про які я хотів би знати правду…

— Правду… — зітхнув Дамблдор. — Правда — це прекрасна і страшна річ, тож до неї треба ставитися з великою обережністю. Однак я відповім на твої питання, хіба що матиму дуже поважні причини не відповідати, тому заздалегідь прошу мене вибачити. Звичайно, я не брехатиму.

— Ну… Волдеморт сказав, що вбив мою маму тільки тому, що вона намагалася не дати йому вбити мене. Але чому він так: хотів убити мене?

Цього разу Дамблдор зітхнув дуже глибоко.

— На жаль, уже на перше твоє запитання я не Можу дати відповіді. Принаймні сьогодні і тепер.

Колись ти дізнаєшся… а поки що забудь про це Гаррі. Коли підростеш, — я знаю, як прикро тобі чути ці слова, — коли будеш готовий, ти дізнаєшся. Гаррі розумів, що сперечатися немає сенсу.

— А чому Квірел не міг доторкнутися до мене?

— Твоя мама померла, рятуючи тебе. Є одна річ, якої не може збагнути Волдеморт. Це — любов. Він не усвідомив, що така сильна любов, яку відчувала до тебе твоя мама, залишає свій слід. Не шрам, не якийсь там видимий знак… Така глибока любов — навіть коли того, хто любив нас, уже нема — завжди оберігає. Любов'ю просякнута навіть твоя шкіра. Квірел, що був сповнений ненависті, жадоби і честолюбства, і ділив свою душу з Волдемортом, не міг доторкнутися до тебе саме з цієї причини. Дотик до людини, позначеної такою любов'ю, ставав для нього смертельними муками.

Дамблдор раптом задивився на пташку, що сіла на підвіконня, і Гаррі швиденько, щоб він не бачив, витер простирадлом очі. Коли Гаррі знову зміг говорити, він запитав:

— А плащ-невидимка… ви знаєте, хто його прислав?

— Е-е… Твій тато якось лишив його мені, і я подумав, що він тобі сподобається. — Дамблдор закліпав очима. — Корисна річ, твій тато, коли вчився тут, найчастіше вдягав його, щоб пробратися на кухню й поцупити щось смачненьке.

— І ще одне…

— Слухаю!

— Квірел казав, що Снейп…

— Професор Снейп, Гаррі.

— Так, він… отож Квірел казав, що він мене ненавидить, бо ненавидів мого батька. Це правда?

— Ну, вони радше просто недолюблювали один одного. Десь як ти і містер Мелфой. До того ж твій батько зробив те, чого йому ніколи не міг пробачити Снейп.

— Що саме?

— Врятував йому життя.

— Що?

— Так, — повільно мовив Дамблдор. — Дивно, як інколи працює людський розум, правда? Професора Снейпа мучило те, що він боржник твого тата. Я впевнений, що він так ретельно оберігав тебе цього року тільки тому, що вірив: таким способом він поверне борг твоєму батькові. І тоді спокійно зможе ненавидіти пам'ять про нього…

Гаррі намагався це збагнути, але від цього ще дужче розболілася голова.

— Пане професоре, ще тільки одна річ!

— Тільки одна?

— Як потрапив до мене камінь із дзеркала?

— Ага, я радий, що ти запитав про це. То була одна з моїх найблискучіших ідей, а, між нами кажучи, це вже неабищо! Розумієш, тільки той, хто прагнув знайти камінь, — знайти, а не скористатися ним, — міг його отримати. Усі решта — бачили в дзеркалі, як вони здобувають золото чи п'ють еліксир життя, і більше нічого. Мій мозок іноді дивує навіть мене самого… Ну, досить запитань. Раджу тобі скуштувати всі ці солодощі. Ох-ах!.. Горошок на кожен смак "Берті Бот"! У дитинстві мені не пощастило, бо я натрапив на горошинку зі смаком блювотини, і відтоді вони мені щось не смакують, але оця, що схожа на іриску, мені, мабуть, не зашкодить, правда? — Усміхнувшись, він кинув до рота золотаву горошинку.

Раптом захлинувся і скривився:

— Фу!.. Сірка з вуха!

Мадам Помфрі, завідувачка шкільної лікарні, була приємною жінкою, але дуже вимогливою.

— Тільки на п'ять хвилин! — благав Гаррі.

— Це неможливо.

— Але ж ви впустили професора Дамблдора!..

— Ну, звичайно, це наш директор, тут інша справа. Тобі потрібен відпочинок.

— Таж я й так відпочиваю… бачите, лежу собі… Ну, будь ласка, мадам Помфрі!

— Ну, гаразд, — змилостивилася вона. — Але тільки п'ять хвилин.

І вона впустила Рона з Герміоною.

— Гаррі!

Герміона, здається, була ладна знову його обійняти, але Гаррі був радий, що цього разу вона стрималася, бо в нього не вщухав головний біль.

— Ох, Гаррі, ми були впевнені, що ти… Дамбл-дор так переживав!

— Уся школа про це говорить, — повідомив Рон. — Що сталося насправді?

Це був один з тих рідкісних випадків, коли правда виявляється дивнішою й несподіванішою від найхимерніших чуток. Гаррі розповів їм усе: про Квірела, дзеркало, камінь і Волдеморта. Рон і Герміона були дуже вдячними слухачами: де треба, їм перехоплювало подих, а коли Гаррі розповів, що було під Квіреловим тюрбаном, Герміона голосно зойкнула.

— То каменя вже немає? — запитав нарешті Рон. — І Фламель просто помре?

— Ну, так… Але Дамблдор думає, що, — як воно там? — "для досконалого розуму смерть — то ще одна цікава пригода".

— Я завжди казав, що він трохи чокнутий, — сказав Рон, на якого рівень божевілля улюбленого професора справив поважне враження.

— А що сталося з вами? — поцікавився Гаррі.

— Ну, я вернулася назад без пригод, — розповіла Герміона. — Привела до тями Рона, — це забрало трохи часу, — а тоді ми побігли до соварні, щоб відправити сову Дамблдорові, і раптом зустріли його у вестибюлі. Він уже все знав і тільки спитав: "Гаррі пішов за ним, так?" — і помчав на четвертий поверх.

— Думаєш, він сподівався цього від тебе? — запитав Рон. — Бо якщо він прислав тобі батьків плащ і таке інше…

— Ну, — обурилася Герміона, — якщо він сподівався,