Татарський острів - Василь Олександрович Лисенко

неї, щоб не хвилюватися, бо вона стосується мене особисто. Правда, не тільки мене, — уточнив лейтенант, — а й інших товаришів, але й мене в тому числі. Маєр розповів Дітмару, що наші підпільниці, які діяли на ворожому аеродромі, живі. І моя дочка Люся теж. Знаходяться вони зараз в якомусь віддаленому концтаборі. Фашисти мають намір провести судовий процес, звинуватити мою дочку в зраді і випустити кількох підпільниць на волю, ось, мовляв, які ми добрі.

Командир загону співчутливо поглянув на Вершину:

— Якщо це справді так, то тут можна щось і придумати. Дамо відповідні інструкції Кравчуку. Хай його «фюрер» постарається дізнатися про цей процес докладніше. Німець буде зустрічатися з Кравчуком. Хай він проінформує його про цю справу. Спробуємо вжити якихось заходів, лиш би фашисти привезли арештованих підпільниць на Україну. Зробимо все можливе, щоб урятувати наших дівчаток…

Увечері Вершина та Поух знову прийшли в штабну землянку. За столом, крім командира, сиділи начальник штабу Макаров і троє незнайомих чоловіків у військовій формі без відзнак. Один з них, стрункий, широкоплечий, з блакитними очима, підхопився з місця, подав руку партизанським розвідникам, промовив м'яким, довірливим голосом:

— Майор Нікітін. Командир диверсійної групи, а це мої помічники — капітан Доронін і старший лейтенант Агєєв. Сьогодні вночі ми підемо в село Жовтневе. Звідти легше буде вести спостереження за Татарським островом.

У штабі докладно обговорили наступну операцію, яку запропонував лейтенант Вершина. Схвалили її одноголосно. Майор Нікітін сказав, що він цілком і повністю підтримує лейтенанта і радить йому написати доповідну записку, в якій викласти свої міркування, факти, спостереження.

Затим майор поклав на стіл коробку «Казбеку», запросив:

— Закурюйте, товариші, наших, вітчизняних. Командир загону взяв цигарку, запалив, запитав Нікітіна:

— То що, може, хай Консул ще трохи погуляє?

— Навіщо? — перепитав майор. — Досить з нього, нагулявся.

Розділ тринадцятий
ПОБАЧЕННЯ НА РИНКУ

Юрко вже звик, що вранці, одразу по комендантській годині, до них приходять люди. Найчастіше до матері навідувалися жінки, просили позичити або продати склянку солі, миску борошна, шпулю ниток, коробку сірників. Добре, що Свічка за наказом лейтенанта Вершини привіз трохи припасів, відбитих у фашистів. І Маєр розщедрився, наказав видати Юргену Бергу пайок — борошно, маргарин, вермішель, три банки тушонки, солі. Мати потроху наділяє харчами людей, особливо тих, хто має малих дітей, бо їм найбільше дошкуляє голод.

Лейтенант порадив давати продукти людям, але робити це обережно, так, щоб не кидалося в очі, не викликало ні в кого підозри. Мати «позичала» борошно, пояснювала, що німці щедро платять Юрі за його службу, бо він ловить рибу коменданту Штарку і одержує за це додатковий пайок.

Дивні часи настали в селі: за гроші нічого не купиш. І гроші перетворилися на нікому не потрібні папірці. Люди ходять одне до одного, позичають, обмінюються між собою різними речами. Часто приходить до Берегових Надійка, тримає в руці горщик або миску, просить:

— Мати казала, щоб дали жару, бо треба піч топити.

От і сьогодні Юрко чує на кухні приглушену розмову. Підвів з подушки голову, прислухався і впізнав по голосу шевця Семена Яхна.

— Там таке біля Самусевого лісу робиться, — розповідав Семен, — наїхало повно німецької солдатні, будують велику загорожу, як обору для корів. А навколо обори — вежі. Що будуть там тримати — невідомо. Ідучи до вас, зустрів поліцая Скрипаля, запитав, чи не знаєш, мовляв, що там буде, а він і каже: «Капут, діду, Самусевому лісу. Є наказ вирубати його і до останньої деревини вивезти в Німеччину». Так я не витерпів і сказав: «Як же можна рубати таку красу?» А він мені: «Німцю не краса потрібна, а дерево».

Юрко хутко вийшов з кімнати, привітався з шевцем. Він одразу зрозумів, що той прийшов до них зранку недаремно, мабуть, його прислав за ним лейтенант Вершина.

Поки Юрко вмився, мати поставила на стіл миску картоплі, смажену рибу, малосольні огірки, запросила шевця снідати. Швець покуштував риби, похвалив.

— Приходив позавчора до мене поліцай, — розповідав далі, раз по раз поглядаючи на Юрка. — Ходить по хаті, приглядається, щось винюхує, щоб йому нюхачка відпала, про синів та дочок розпитує, а потім став проситися на квартиру. Так я ледве витримав, щоб молотком по голові не бацнути. До чого ж підла й слизька людина!

— Хто ж він? — запитала мати.

— Пам'ятаєш рибалку з Києва, Пістряка, — сердито відповів швець, — отой, що парашутистами командував. От бидло нікчемне!

Юрко, почувши про Пістряка, перестав їсти, допитливо глянув на Яхна, до чого він завів цю розмову.

— Так цей Пістряк, — обурювався швець, — пішов служити в німецьку поліцію. І не рядовим, а ходить в заступниках у Маковія. І проситься на квартиру! Ледве я його спекався! Паскудна він людина. Я й брата його знав. Теж велика наволоч була! Тільки те й робив, що капостив нашим людям! — В очах старого блиснули вогники гніву, він навіть їсти перестав.

— Снідайте, Семене Даниловичу, — припрошувала його Марія Федорівна.

— Спасибі, — подякував Яхно. — Я оце, ідучи до вас, думав полаяти Юрка, а тепер зміню гнів на милість… Хай уже на цей раз без лайки обійдеться. — І хитро підморгнув Юркові.

— А що таке? — занепокоїлася Марія Федорівна.

Яхно пояснив:

— Приніс мені Юрко ще навесні мішок всякого брухту і каже: «Полагодьте взувачку». І забув. Так мусив брати полагоджене взуття і нести додому замовнику.

Швець дістав з кошика полагоджені черевики, чоботи. Юрко поглянув на свої черевики і не впізнав їх. Чорні, блискучі, ніби тільки що з магазину.

— Не впізнаєш? — задоволено озвався швець. — Думаєш, підмінив? Не сумнівайся, хлопче, твої.

— Так мої ж були зовсім розповзлися, — дивувався Юрко, роздивляючись обнову, — я вже їх і викинути хотів.

— На те й ремесло в руках, — повчально мовив швець, — Щоб з нічого та щось путнє зробити. Лишай, Юрку, рибу та переходь до мене в учні.