Татарський острів - Василь Олександрович Лисенко
— Рушай!
Натужно запрацював мотор, і машина, важко зрушивши з місця, поволі попливла по залитій водою розгрузлій дорозі. Молодий есесівець догідливо звернувся до Клейста:
— Гер Клейст, ви зараз можете про все дізнатися від нашого провідника. І ми найближчим часом виконаємо доручення вашої матері.
Клейст одягнув чорні рогові окуляри, запитав Юрка:
— Ти знаєш, де є Бобровий острів?
— Так, гер Клейст! На протилежному березі Прип'яті, неподалік села Катеринівки.
— Так, так, — закивав головою Клейст, — там дійсно є село Катеринівка. Ти давно був на цьому острові?
— Давно, гер Клейст, ще до війни. Їздив туди, щоб подивитися на боброві хатки. Там є велике озеро, і бобри будують на ньому свої оселі.
— Як далеко той острів від вашого села? — розпитував Клейст. — І як краще проїхати до тієї місцевості?
— Човном, — відповів Юрко. — Годин за дві можна добратися, а машиною треба робити чималий гак.
— Ти зможеш повезти нас човном на острів? — запитав Клейст. — І чи немає в тих місцях бандитів?
— Не знаю, гер Клейст, — відповів Юрко, — у плавнях зараз немає нікого. Не думаю, щоб хтось лишився й на Бобровому острові. Але бандити можуть з'явитися скрізь, і треба бути дуже обережним.
— Так, — погодився Клейст, — ти міркуєш логічно, і це робить тобі честь. Поміркованість у твої роки — ознака розуму.
Клейст дістав з кишені пачку сигарет, пригостив водія, есесівця, мовчазного німця, запитав Юрка, чи він не палить, а коли той відмовився, похвалив його за відмову, сказавши, що палити взагалі нікому не варто…
Клейст швидко докурив сигарету і викинув її крізь прочинене бічне скло:
— Я хочу поїхати на острів і покласти там букет квітів з нашого саду. Нещодавно на острові загинув мій старший брат Карл… Він дуже любив троянди. І я привіз вирощені ним квіти на місце його загибелі. Це воля моєї матері.
— За яких обставин загинув ваш брат? — запитав мовчазний німець. — Невже, маючи таку охорону, став жертвою бандитів?
— Ні, гер Шредер, — відповів Клейст, — брат став жертвою свого милосердя, — його вбили полонені, які будували лабораторію й використовувалися для інших робіт… Він був гарним сином і чудовим хіміком. Рейх втратив видатного вченого…
— Висловлюю своє співчуття, гер Клейст, — якимось байдужим голосом промовив німець. — Ваш брат дійсно був відомим хіміком, і на нього чекало велике майбутнє. Дуже жаль, коли вчений мусить одягати на себе солдатський мундир і гинути від ворожої кулі.
— Ми всі — солдати фюрера, — озвався Клейст, — і мусимо чесно виконати свій обов'язок перед рейхом. Нині на нас покладається велика надія. Ми, вчені, створюємо сьогодні нову зброю — зброю відплати! Я певен, що «білий дракон» стане в неабиякій пригоді вермахту. І тут дуже багато залежить від нас — хіміків.
Клейст знову дістав сигарету, закурив.
— Так, мій брат до кінця виконав свій обов'язок перед фюрером. Ці слова повністю стосуються і вашого брата Конрада Шредера, який теж загинув на бойовому посту. Сьогодні рейх втрачає своїх найкращих синів. Ми продовжимо їх справу. Нова зброя буде створена і нещадно впаде на голови росіян. Один лише «циклон» вже знищив кілька мільйонів наших ворогів.
Шредер байдуже курив сигарету і нічого не відповів на слова Клейста, ніби не чув їх чи просто не хотів чути. Відкривши бічне скло, він випускав кільця диму й мовчки дивився, як вони танули під дрібним густим дощем.
Машина виповзла за село, поволі рухалася польовою дорогою, і Юрко прикипів поглядом до вітрового скла, намагаючись своєчасно помітити Кузьму Карпухна.
— Тут треба повертати праворуч, — сказав шоферові, — бо інакше ми потрапимо в непрохідне болото.
Водій слухняно повернув праворуч, і машина важко, як велетенська неповоротка черепаха, поповзла на високий піщаний косогір.
— Солдати падають, — знову заговорив Клейст, — і на їх місце стають нові вояки. Ми продовжимо справу полеглих. Я вітаю вас, гер Шредер, з високою нагородою, яку вам особисто вручив фюрер. Це велика, надзвичайно велика честь!
— Дякую, гер Клейст, — відповів Шредер. — Фюрер дійсно покладає на хіміків неабиякі надії.
— І ми повинні бути гідними високої довіри фюрера, — вигукнув Клейст, — ми виконаємо його сподівання. Я в захопленні від винаходу вашого брата, гер Шредер! Подібні винаходи трапляються раз у сто років. Перші випробування дали чудові результати.
Клейст важко зітхнув, сказав розгнівано:
— Але водночас допущені й певні помилки. Не варто було залучати до будівництва лабораторії полонених росіян, ні на крок не підпускати їх до нової зброї. Я вважаю, що на нашому будівництві не повинно бути жодного росіянина. — Й, повернувшись до Ремера, додав: — І жодної росіянки!
Ремер насмішкувато зиркнув на Клейста, знизав плечима:
— Гер оберст фон Зейдель дотримується дещо іншого погляду. Я особисто був присутній при розмові, коли він наказав привезти на будівництво місцевих дівчаток. Наказ оберста виконано. І це правильно. Хто буде прати білизну солдатам, прибирати приміщення, працювати на кухні?
— І все ж таки їм не місце на будівництві, — наполягав на своєму Клейст.
— Гер шарфюрер, — звернувся Юрко до водія, — зараз треба повертати ліворуч, і там буде долина. У ній нині багато води.
Шофер зупинив машину, запитав здивовано:
— Невже через це море пролягає дорога? Тут можна засісти так, що нас ніяка сила не врятує.
— Не бійтеся, — заспокійливо мовив Юрко, — долина не глибока.
— Ти певен? — недовірливо перепитав водій. — А що буде, як загрузнемо? За нами йде ще сорок фургонів. Ти розумієш, що буде, як не зуміємо виплисти з цього моря?
— Не загрузнемо, — заперечив Юрко, — я ж знаю. Кожної осені їздили на Татарський острів за сіном, і
