Велика, більша й найбільша - Єжи Брошкевич
— Що це за вихватка? — і то, власне, був міліціонер. На щастя, тієї миті поруч озвався спокійний Ічин голос:
— Даруйте, товаришу міліціонере, але це мій братик.
— Так чому ж він кукурікає? — всміхнувся до гарненької дівчинки міліціонер.
Усміхнувся, але руки з Горошкового плеча не зняв.
— Бо він ще надто малий і не надто розумний, — відповіла з чарівною усмішкою Іка і потягла Горошка за рукав. Потім шанобливо присіла і додала: — Даруйте, ми мусимо йти, бо мамуня чекає. До побачення, товаришу міліціонере.
Міліціонер козирнув їй дуже хвацько. Люди розступилися, хтось сказав: “Яка славка дівчинка”, ще хтось: “Яка розумна і турботлива”. Іка ж, витягши Горошка з натовпу, одразу ж перестала чарівно всміхатися і просичала:
— Ти що, збожеволів?
— Ні, — спокійно відказав Горошок.
— А що це мало означати?
Горошок схопив її за руку і відвів у куток, де була телефонна будка з написом “Автомат не працює”. Лише тоді він сказав:
— По-перше, будь ласка, більше не губися. Гаразд?
— Але… — почала Іка.
— Жодних “але”! Ми повинні шукати хлопця, а не одне одного. А по-друге, я знав, що робив.
— Що знав?
— От послухай! Де тебе завжди можна знайти? Насамперед там, де трапляється якесь збіговисько. А оскільки збіговиська не було, то мені довелося його влаштувати. Я й закукурікав.
— Закукурікав, як дурень, — буркнула Іка.
Але Горошок чув, що на його вийшло.
— Може, кукурікав я кепсько, — сказав він. — Але свого домігся. Знайшлась ти чи ні?
— Та… та знайшлась, — визнала нарешті Іка. — Але…
— Люба Іко, — перебив її Горошок, — повторюю: жодного “але”. Годі марнувати час! Так?
— Так.
— Отож слухай, — набундючився Горошок. — Мій план такий. Насамперед треба йти на оглядини місця.
— Як це?
— Дуже просто: коли десь трапиться лихо, міліція йде на те місце і оглядає.
— Що оглядає?
— А хай тобі! — не втримався Горошок. — Оглядає місце, де щось сталося. Це й називається оглядати місце.
— Ага, — замислилась Іка. — Гаразд. А якщо Яцек загубився на вокзалі, то оглядати треба вокзал. Або перон.
— Атож, — сказав Горошок, — рушаймо.
— Куди?
— Ну, туди, де він загубився.
— А де він загубився?
— Таж на вокзалі.
— Горошку, — грізно мовила Іка, — адже на вокзалі десять перонів, чотири зали чекання, три ресторани, двадцять кас, кімната матері й дитини, дві камери схову і взагалі… На які оглядини ти хочеш іти? Перонні, ресторанні чи почекальні? Га?
Вона співчутливо покивала головою. Горошок дивився на неї розгублено.
— Справді, — сказав він, — це треба обміркувати.
Але Іка збунтувалася.
— А по-моєму, нема чого міркувати. Треба просто дізнаватися.
— Що саме?
— Як це, що? Дізнатися, де малий загубився. У поїзді, на пероні чи в залі чекання. Так чи ні?
— Звичайно. Але де про це довідатися?
— Поспитати.
— Кого?
— Всіх: у буфетах, у білетних касах і, може, навіть міліціонера.
— Ага, — розсміявся Горошок, — так тобі й скажуть.
— А чому не скажуть?
Горошок похитав головою.
— Ех, ти-и… Адже коли б вони самі усе знали, то вже давно б його знайшли. Треба придумати щось інше.
Іка трохи знітилася. Те, що говорив Горошок, справді. звучало переконливо. Озирнулась довкола, ніби шукала і допомоги. Погляд її спинився на телефонній будці з написом “Автомат не працює”. Іка полегшено зітхнула.
— Зачекай мене тут, — кинула вона Горошкові.
— А ти куди знову?..
Але Іка вже не чула питання.
Вона сміливо зайшла до будки і зняла трубку. При цьому вона повернулася спиною до дверей і не глянула на Горошка, який недвозначно постукав себе пальцем по лобі.
— Алло, — сказала Іка. — Говорить Іка. Я шукаю малого Яцка Кілара. Алло!
У трубці щось затріщало.
— Алло, — повторила з притиском Іка. — Я шукаю трирічного Яцка Кілара, що сьогодні опівдні загубився на вокзалі. Алло, алло!
У трубці знову затріщало, потім заторохтіло, загуло, зарипіло, і, нарешті, долинув хрипкий, дуже простуджений голос:
— Ну, що там треба? Читати не вмієш? Не бачиш, що я зіпсований?
Одначе Іку це зовсім не бентежило.
— Даруйте, — вперто відповіла вона, — але в нас надзвичайний випадок. Сьогодні вранці тут загубився трирічний хлопчик, і дорослі досі його не знайшли. А тепер уже вечір, пізно й холодно, і дощить.
— Що дощить, я знаю краще за тебе, — перебив її телефон. — Терпіти не можу вологи, кабель у мене залило. Тим-то я й не працюю.
— Але той хлопчик… — утрутилась Іка.
— Я уже чув, — не дав їй скінчити телефон. — Що тобі треба?
— Чи не могли б ви дати нам довідку? — спитала Іка.
— Довідки дає нуль три, — знову перебив її телефон.
— То яка ж з вас користь?! — гукнула Іка, вішаючи трубку. — Сором вам!
Але перш ніж вона встигла повернутись і вийти з кабіни, автомат задзвонив так настирливо, ніби ніколи в житті й не псувався.
З сердитими іскорками в очах Іка взяла трубку.
— Алло, — сказала вона, — що вам треба?
Цього разу голос був куди ввічливіший.
— Моя люба, — сказав він, — не варто так нервуватися.
— Слухаю, — сухо відказала Іка.
— Я вважаю, — дедалі лагіднішав голос, — що хоч довідки дає нуль три, проте…
— Я й сама