Чарівник Країни Оз - Лаймен Френк Баум

— Я певна, що ви доможетеся свого, — серйозно промовила Дороті. — Адже вам так хочеться стати розумним!

— Атож, страх як хочеться, — зітхнув Страшило. — Знали б ви, як неприємно усвідомлювати, що ти — дурень!

— Ну що ж, рушаймо далі, — сказала дівчинка, віддаючи козубець Страшилові.

Обіч дороги тепер уже не було паркану, а лежала гола кам’яниста земля.

Надвечір вони підійшли до дрімучого лісу. Величезні дерева росли в ньому так густо, що їхнє віття перепліталося над жовтим цегляним настилом. Зелені шати майже не пропускали світла, і в лісі панував напівморок. Але наших мандрівників це не спинило.

— Коли дорога заводить кудись, то вона має і вивести звідти, — зауважив Страшило. — Оскільки ж цей шлях закінчується в Смарагдовому Місті, то нам треба йти ним, куди б він не вів.

— Це кожному ясно, — сказала Дороті.

— Авжеж. Через те воно ясно й мені, — погодився Страшило. — Якби для того, щоб це зрозуміти, потрібен був глузд, я б хіба додумався!

За годину-півтори зовсім споночіло, й Дороті почала спотикатися на кожному кроці. Вона не бачила нічого попереду, але для Тото темрява не була перешкодою: він належав до породи собак, що бачать уночі не гірше, ніж удень. Страшило заявив, що для нього темряви теж не існує, взяв дівчинку за руку, і йти їй стало легше. Але вона все-таки попросила:

— Якщо побачите якийсь будинок чи місцинку, де можна перепочити, ведіть мене туди, добре? Бо що не кажіть, а мандрувати наосліп не дуже приємно.

Незабаром Страшило зупинився.

— Я бачу праворуч дерев’яну хатку, — сказав він. — Підійдемо до неї?

— Авжеж, — зраділа дівчинка. — Я вже насилу ноги переставляю.

Страшило провів її між дерев до хатки. Дороті увійшла досередини, намацала в кутку купку сухого листя, лягла на нього і, впевнившись, що Тото вмостився поруч, міцно заснула.

Її супутник не знав, що таке втома, отож він став собі в іншому кутку й так простояв цілісіньку ніч, терпляче дожидаючи світанку.

Коли Дороті прокинулася, сонячне проміння просвічувало крізь густе віття, а Тото гасав навколо хатки, нюшкуючи під кожним кущем. Страшило й досі стояв у кутку.

— Треба пошукати, чи нема тут де-небудь води, — сказала йому Дороті.

— Навіщо вам вода?

— Щоб умитися, бо я вся в пилюці, та й напитися, бо так у горлі пересохло, що я не з’їм і шматочка хліба.

— Певно, нелегко все-таки бути істотою з плоті й крові, — задумливо мовив Страшило. — Ви не можете обійтися без сну, без їжі, води. Зате у вас є мозок! А я б і не таке терпів, аби тільки вміти по-справжньому мислити.

Вийшовши з хатки, вони пішли лісом і незабаром натрапили на прозоре джерельце. Дороті напилася, вмилась і поснідала. В козубці лишалося вже зовсім мало хліба, й дівчинка подумала, що все-таки добре, що Страшило не відчуває голоду: хліба обмаль, ледь вистачить на день для неї й Тото.

Коли вона вже повернула до жовтого цегляного шляху, з хащі долинув тяжкий стогін.

— Що це? — злякано спитала Дороті.

— Якби ж то я знав, — відповів Страшило. — Але можна піти подивитися.

Ту ж мить стогін почувся вдруге. Вони пішли між дерев і за кільканадцять кроків побачили, як попереду щось блимнуло. Дівчинка наддала ходи, а тоді раптом скрикнула і стала мов укопана.

Під великим надрубаним деревом стояв, піднявши над головою сокиру, чоловічок, геть увесь із бляхи: бляшана голова, бляшані руки й ноги були приєднані до бляшаного тулуба на бляшаних суглобах. Чоловічок стояв зовсім нерухомо, як статуя.

Поки Дороті й Страшило зачудовано роздивлялися на нього, Тото, гавкнувши, хапнув його за бляшану ногу — і ледве не зламав зуба.

— Це ви стогнали? — спитала Дороті.

— Так, я, — відповів бляшаний чоловічок. — Я стогну вже понад рік, але досі ніхто не чув мене. Ви прийшли на допомогу перші.

— Чим же я можу вам допомогти? — спитала дівчинка, зворушена його сумним голосом.

— Принесіть маслянку й змастіть мені суглоби, — відповів бляшаний чоловічок. — Вони так заіржавіли, що я не можу ворухнутися. Змастіть мене, і я враз оживу! Маслянка стоїть на полиці в моїй хаті.

Дороті побігла до хати, знайшла маслянку, бігцем повернулася і, перевівши подих, спитала:

— З чого починати?

— З шиї, — відповів Бляшаний Лісоруб.

Мастило, певно, не допомогло б, якби Страшило не покрутив бляшану голову з боку на бік — тільки тоді шия стала як шия.

— А тепер змастіть мені суглоби рук, — попросив Бляшаний Лісоруб.

Дороті виконала й це його прохання, а Страшило заходився обережно згинати й розгинати металеві руки, аж поки в суглобах не лишилося іржі й вони стали як новенькі.

Бляшаний Лісоруб із полегкістю зітхнув, опустив сокиру й поставив її біля дерева.

— Ох, як приємно! — сказав він. — Я тримав цю сокиру над головою, відколи заіржавів. Яке ж це щастя — звільнитися від неї! Якщо ви й ноги мені змастите, я стану знову такий, як був.

Дороті зі Страшилом змастили Лісорубові суглоби ніг, і він, пересвідчившись, що ноги вільно згинаються й розгинаються, заходився дякувати своїм рятівникам. Лісоруб виголосив цілу промову, розчулену й сповнену щирої вдячності.

— Я стояв би тут вічно, якби не ви, — сказав він на завершення. — Тож дякую і ще раз дякую за те, що ви повернули мене до життя. А тепер дозвольте поцікавитись, які дороги привели вас сюди?

— Ми йдемо до Смарагдового Міста, на зустріч із великим чарівником Озом, — відповіла Дороті. — Ніч застала нас у лісі, й ми заночували у вашій