Українська література » Дитячі книги » Корсетна майстерня пані Марії - Анатолій Соломко

Корсетна майстерня пані Марії - Анатолій Соломко

Читаємо онлайн Корсетна майстерня пані Марії - Анатолій Соломко

Шульгіна любила Київ — місто свого дитинства, своєї юності. Любила його за будь-якої нори, але в травні. — особливо.

Зупинила візника і назвала адресу: їй приємно було їхати в старому ландо, з низьким, наче диван, сидінням. Дивилася на вивіски магазинів, торгові реклами, на зелені каштани, ніби вперше бачила все це. Усміхнулася, пригадавши своє дитинство, а в пам’яті поволі оживали давні події, знайомі й близькі люди…

Народилася вона в дворянській сім’ї. Коли їй виповнилось дванадцять років, померла мати. Дівчинка ще не могла тоді по-справжньому збагнути того непоправного горя, що так знагла звалилося на їхню родину. Тільки згодом, коли підросла і зосталася чи не одна на весь світ, усвідомила це.

Батько, продавши будинок, переїхав в одне із сіл недалеко від Києва і зайнявся лікарською практикою — приймав селян, що приходили зі всієї округи. А доньку відправив до Петербурга під опіку родичів покійної дружини… Там, навчаючись у Катерининському інституті, дівчина познайомилася із студентами технологічного, членами революційного гуртка, прочитала багато заборонених цензурою книжок і вирішила присвятити своє життя боротьбі з ненависним царатом.

З Хрещатика завернули на тополиний Бібіковський бульвар. Їй здавалося, що Київ і кияни не змінилися з часів її дитинства.

Востаннє Шульгіна бачилася з батьком два роки тому. Уявила вечірні луки, що підступали до озера, білясте клоччя туману, що клубочився коло берегів.

Йде вона з батьком вздовж берега вечірнього озера; він розповідає про своє життя і селі, а вона слухає і думає про своє. Над озером крони вікових дубів, а далі — крутосхили, лани й лани, що біжать ген-ген з пагорба на пагорб, перекочуючись зеленими хвилями.

Батько мешкав в невеликій кімнаті старого приміщення, збудованого, певне, ще за часів кріпацтва, — ліжко, стіл, два стільці, шафа для одягу; в суміжній, трохи більшій кімнаті приймав хворих.

Вона привезла його до Києва, повела на Хрещатик, Володимирську гірку, в літній театр Купецького саду, а він розповідав їй про своїх хворих. Скільки себе пам’ятає Марія, батько завжди був потрібний людям — йому писали, приходили до нього вночі, присилали записки.

Коли Шульгіна після вечірки у Кржижановських попрощалася з Андрієм і швидко вбігла на другий поверх до відведеної для неї кімнати (зупинилась у матері своєї подруги по Катерининському інституту), батька не було, тільки записка: «Утік до своїх хворих». У неї тоді з’явилось таке відчуття, що вони бачились востаннє.

А через рік його не стало, навіть провести в останню путь не змогла — пізно дізналася. Ще й тепер при згадці про батька у неї завмирало серце. Коли він приїздив із своєї глушини, починалося справжнє свято. Він розповідав їй про велику честь служити своїм у народу, читав поезії Пушкіна, Шевченка, а найбільше — Некрасова…

Шульгіна розплющила очі — все той же сонячний день, дзвін, будинки, і люди поспішають тополиним бульваром. I стало їй боляче й прикро, на очі навернулися сльози — нема у неї батька, з яким могла б поділитися думками, попросити поради, пригорнутись до нього, як колись у дитинстві.


Фаетон зупинився біля триповерхового будинку дивної архітектури, на стіні якого тьмяніла поржавіла вивіска «Страхове товариство «Саламандра». Незрозуміло, чи то готика, про яку свідчила гостра вежа, чи барокко з напівкруглими пілонами, викладеними кольоровою емаллю; очевидно, підрядчик не міг збагнути, що хотів од нього замовник, — отож його витвір своїм зовнішнім виглядом аж ніяк не вписувався в ансамбль будинків широкого бульвару.

Розрахувавшись з візником, Марія зійшла дерев’яними сходами на третій поверх і одразу ж опинилася перед дверима квартири 25, на яких було прибито дощечку:


МИКОЛА ПЕТРОВИЧ ЛУЦЬКИЙ.

Зубний лікар.


Під нею на невеликому клапті паперу вказувались прийомні години. Рішуче подзвонила, стараючись цим загасити хвилювання. За дверима почулися швидкі кроки. Відчинилися двері, і миловидна молоденька медсестра, присівши перед Шульгіною в кніксені, лагідно промовила:

— Будь ласка, шановна пані, проходьте. У передпокої, стиха розмовляючи, сиділи дві жінки, а молодик з перев’язаною щокою нервово тупцював на місці, з острахом поглядаючи на двері кабінету. Миловидна сестричка, записавши в журнал прізвище Марії і отримавши плату за візит, запропонувала почекати. Невдовзі добродушний літній лікар запросив її до кабінету. В нього просте селянське обличчя, осяяне мудрістю житейського досвіду, і акуратна борідка клинцем. Привітно глянувши крізь скельця пенсне, показав рукою на крісло. Сонце щедро заливало невеликий, чисто прибраний кабінет — сліпучо-білими були завіски, скатерки, біла шапочка і халат лікаря.

Шульгіна тихо проказала перші слова пароля.

— То чого ж ви прийшли до мене? — примруживши очі, зацікавлено запитав Луцький, а почувши відповідь, усміхнувся самими очима. — Ми вас другий день чекаємо. Мене попередили, що приїде жінка, але, відверто кажучи, я навіть не міг подумати… така тендітна, красива. Як доїхали? «Хвоста» не помітили за собою?

— Дякую. Начебто ні, — проказала з тривогою, а потім упевнено: — А його й не було.

Шульгіна розповіла Луцькому про своє знайомство з Кулябком, показала його візитну карточку. Лікар уважно слухав, посміхаючись з невдалого залицяння пана жандарма, і схвально кивав головою.

— Карточка ще вам знадобиться, — серйозно мовив, коли вона замовкла. — Це добре, що ви її взяли, — у нашій роботі чого не буває. До речі, де ви зупинилися?

— У пана Гладинюка.

— Непогано. Пани філери та й сам підполковник Спиридович і гадки не мають, що красива дама, яка зупинилася в першокласному готелі, е тією людиною, якою може зацікавитись охоронний відділ. Надіюсь, мета приїзду вам відома?

— Звичайно! — ствердно кивнула. — Пробачте, лікарю, хочу запитати вас, — заговорила пошепки, — чи не підслуховує нашу розмову ваша помічниця?

— Ліда?! — здивовано ворухнув кострубатими бровами Луцький. — Що ви, це моя племінниця! При міській лікарні закінчила курси сестер милосердя, і я її забрав до себе. Дружина моя померла кілька років тому, а дітей у нас не було, і Ліда мені як рідна. А звати мене Микола Петрович, ваше ім’я я вже знаю, так що будемо знайомі, —

Відгуки про книгу Корсетна майстерня пані Марії - Анатолій Соломко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: