Стара фортеця - Володимир Павлович Бєляєв

Бандит уже не ворушився. Його обличчя залите кров'ю. Ліва рука закинута далеко назад, наче він хоче схопити каменюку.

Я здригнувся… Ні… не може бути… я помилився…

Нахиляюсь до бандита зовсім близько, й знову мурашки забігали у мене по шкірі. Бандит дуже схожий на Марка Гржибовського.

— Петю, це не Марко? — штовхнув я в бік Маремуху. Петько теж нахилився до бандита, але одразу з відсахнувся.

— Марко!.. — злякано прошепотів він і позадкував від трупа.

Ну звичайно, це Марко, широкоплечий, кирпатий Марко, син ковбасника пана Гржибовського. Це його упертий лоб, його крута шия. Та й френч же на ньому, здається, той самий, англійського крою, з високим стоячим коміром, у якому ми бачили Гржибовського востаннє в Нагорянах.

— Дядьку Полевой! Це Марко Гржибовський! Ми його знаємо! — сказав я нашому квартирантові.

Але Полевой, замість відповіді, суворо наказав:

— Ану, йдіть на сіно! Без вас розберуться!

Він, очевидно, не хотів, щоб ми дивилися на вбитого. Ми відійшли набік і тільки-но зібралися лізти нагору, на сіно, як у цю мить за перевалом голосно заторохкотіли колеса якоїсь підводи.

Їдуть до нас.

А що як це поспішають на виручку приятелі Марка Гржибовського? Ми з Петьком відразу заховалися в затінок, під сіно. Мені здається, що ліс підкрадається до нас з усіх боків, з голінастими своїми соснами, з гіллястою вільхою, з низеньким чагарником. Кінський тупіт і деренчання коліс лунають дедалі гучніше. Аж ось з-за горба вилітає запряжена парою коней бричка і, не доїхавши кроків іі п'ять до нашої підводи, зупиняється.

— Кожухарю, ти? — неголосно окликнув Полевой, підвівши назустріч маузера.

— Товаришу начальник, я тебе трохи не признав, — радісно відгукнувся з брички Кожухар і, скочивши на землю з гвинтівкою в руці, побіг до Полевого, але, мало не наступивши на руку Маркові, відстрибнув і розгублено промовив: — Е-е, та у вас тут… — але не договорив. Він вражено став розглядати освітлене місяцем мертве обличчя Гржибовського.

— Гаразд, поїхали! — коротко розпорядився Полевой і сховав маузер у дерев'яну кобуру.

І ось за кілька хвилин їдемо далі, до міста. Ми з Петьком лежимо на сіні, ледве дихаючи, не ворушачись. Я пильно вдивляюсь у лісову гущавину. Тепер мені здається, що з-за кожного вільхового стовбура визирає бандит. Тінь дереш добре ховає бандитів, а ми, навпаки, освітлені місяцем, і нас добре видно звідусіль. Навіщо тільки їздовий так швидко жене коней? Їхав би повільніше! Адже підкови так дзвінко цокотять!..

Стукіт кінських підків і гуркіт коліс відлунюють по всьому лісі. Певне, почувши цей гуркіт, приятелі Марка Гржибовського — страшні, волосаті бандити — вже підповзають до шляху, щоб помститися нам. В руках у них бомби, обрізи. У цьому дрімучому лісі вони господарі — кожна стежка їм відома…

Та ось заіскрилися за лісом далекі вогні єпархіального училища. Вже близько місто. Там стоїть полк Полевого, там живе мій батько. У місті горять на вулицях електричні ліхтарі, а на мосту біля фортеці стоїть вартовий. Якщо бандити поженуться за нами, він не пустить їх до міста. На радощах я міцно пригорнувся до Петька Маремухи. А добре їхати тут, на сіні! Тепла бурка гріє нас, як ковдра. Ми дедалі ближче під'їжджаємо до міста. А попереду нашої підводи, на жовтій бричці, мій приятель Кожухар везе в повітову Надзвичайну комісію труп Марка Гржибовського.

Радісна осінь

Навчання в школі починається пізно восени. Вже облітає з дерев останнє жовте листя. Багато зарічанських господинь ворохами збирають його у мішки на Новому бульварі. Буде чим узимку розтоплювати плиту й годувати кіз.

Погода стоїть рівна: свіжі холодні дні, небо синє, ясне, цілими днями не побачиш ані хмариночки. Галич цих прозорих осінніх днів цілими зграями кружляє над Старою фортецею, над пожовклими її бастіонами. Чорноголові снігурі вже погойдуються на гілках горобини біля домініканського костьолу. Одну по одній вони хапають своїм міцними товстими дзьобами терпкі ягоди горобини. Рожеві черевця снігурів раз у раз мелькають по садках і у нас на Заріччі. Багато їх поналітало цієї осені до нас! Незабаром почнемо ловити їх пастками, тенетами, обмащеними клеєм лозинами.

Над балконом нашої колишньої гімназії, за голими гілками каштанових дерев, червоніє нова вивіска:

ПЕРША ТРУДОВА ШКОЛА

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

З гімназією покінчено назавжди! Я прийшов у клас як давній знайомий: заново склали класний журнал, і мене разом з усіма моїми товаришами вписали туди. Новин у нашій школі сила! Незабаром, кажуть, буде обраний учнівський комітет.

Пані Родлевська — учителька співів — ходить по коридорах смутна-пресмутна. Не доведеться вже, певне, їй, караморі, розучувати з нами «Ще не вмерла…» А нових наших пісень співати вона ще не навчилась. Її перевели в сусідній клас. Кажуть, що, коли учні називають її «товаришкою вчителькою», вона кривиться так, наче їй наступили на сукню. Замість Родлевської за вчителя співів нам дали Чибісова — того самого, який раніше викладав у вищепочатковому училищі. Чибісов дуже худий і носить димчасті окуляри. Так, він учитель нічого собі, сумирний, не кричить, коли трапляється розгулятися на його уроці, — ось тільки лихо, що кожного дня після уроків він ходить до кафедрального собору. Чибісов — регент: він командує соборними півчими. Він геть увесь прокоптився в церковному диму, від нього за верету, наче від попа, тхне ладаном і паленими свічками. Учитель української мови Георгій Авдійович Подуст утік за кордон разом із своїми дружками — петлюрівцями.

А ось природознавець Полов'ян — задоволений! Він невтомно бігає по сходах. Він сам скинув у актовому залі портрети всіх петлюрівських міністрів, повидирав їх з рамок і вставив на їхнє місце під скло старі фотографії своїх тварин і в першу чергу фотографію знаменитого мурахоїда.

Худющого Цузамена чогось не видно. Я чув, він усе хворіє, — певне, скучив за своїми німцями. А може, він просто боїться більшовиків? Та найголовніша й радісна новина, особливо для нас, колишніх вищепочатківців, це те, що завідуючим нашої трудової школи призначений Валеріан Дмитрович Лазарєв.

Першого ж дня навчання він зібрав нас в актовому залі й сказав:

— Ви не смійтеся, діти, що я погано розмовляю українською мовою. Я хоч і українець, але вчився в російському університеті — тоді цар не дозволяв студентам учитися рідною українською мовою. Звичайно, я деякі слова позабував. Але нині ми з вами живемо в Радянській Україні, де