Українська література » Дитячі книги » Казки - Ганс Хрістіан Андерсон

Казки - Ганс Хрістіан Андерсон

Читаємо онлайн Казки - Ганс Хрістіан Андерсон
не чіпаючи?

Думав-гадав він, та нічого, мабуть, не вигадав, от і узявся до чарів.

— Треба їм барви додати, щоб були примітніші на око! — сказав дід і влив до болотної краплі якусь крапелиночку, немов вина червоного; але була то навсправжки відьмача кров, найкращого ґатунку. Зразу всі оті дивовижні створіння зробились рожевими; крапля стала схожа на місто, де по вулицях аж кишіло диких та голих людей.

— Що се такого? — спитався другий старий чарівник; він хоч і не мав назвиська, але був ще мудріший.

— Ат! Одгадай, коли хочеш, що це? — сказав Кріббель-Краббель. — То я його навіть подарую тобі! Тільки це не так латво зробити, коли не знаєш, що воно й звідки!

От чарівник той і позирнув кріз побільшаюче шкло. Справді — перед ним було наче місто велике, де по вулицях бігали усі люди геть голісінькими! Страховина така. Господи! Але ще страшніше було поглянути, як кожне звірятко токмачило і пхало друге; щипало й кусало, шматувало й глимало[46]! Тії, що були напереді, тиснулись назад, а задні штовхались уперед!

— Глянь, глянь! У нього нога за мою довша!.. Пріч її, геть! — Ковть, і вже — по нозі! — А в цього онде пухир! Йому боляче, певно! Хай же буде ще більше! Лапай його!

Кинулись на нього гуртом — і давай рвати і шматувати, поки не проковтнули цілком з пухирем тим! Ото не ходи пухирастим! А онде одна звіринка сидить собі, наче панянка, така плохесенька, нікого не займе, бажа тільки супокою та згоди… Але даремна річ! Кинулась і на неї та несита голота та й розірвала на шмаття!

— Це прекумедно! — сказав чарівник.

— Так! Але, як же ти думаєш, — що воно? — спитався Кріббель-Краббель. — Чи зможеш ти це одгадати?

— Ет! Хіба ж не видимо? — обізвався чарівник. — Це — Париж або друге яке столичне місто велике: вони пак одно до одного схожі! Ну, мовляв, — місто велике, та й годі!

— Це болото! — сказав Кріббель-Краббель.

Мати

Сиділа собі мати біля колиски над своєю недужою дитиною; сама смутна та зажурена, — так-то вже боялась, щоб дитя не вмерло… А дитя лежало таке бліде; очиці йому позаплющувались, і дихало воно так важко та інший раз так глибоко, неначе зітхало, і мати усе знай смутніше й смутніше дивилася на своє мале немовлятко.

Коли це хтось стукнув, — і увіходить у хату убогий, старезний дід, одягнений наче у кінську попону; бо в ній було таки тепло, а дідові того тільки й треба: стояла, бач, уже зима люта. Надворі геть усе було повкриване снігом та кригою і вітер віяв такий пронизуватий, що аж вид різало.

Дід увесь дрижав од холоду; дитинка на часиночку заснула. Мати тим часом налила у горщик пива й поставила до печі, щоб нагрілося. Дід колихав дитину, а мати сиділа на стільчику проти нього і дивилася на своє хворе дитя, що важко дихало. Потім бере за рученьку дитину та й питає:

— Адже, правда, воно зостанеться живе? Адже Бог не одбере його в мене?

А дід, — бо то була сама Смерть, — так якось чудно покивав головою: воно мов значило — і правда, і ні. Мати потупила очі — і по щоках у неї покотилися сльози… Голова її обважніла; почало й на сон клонити, — бо вона уже три дні — три ночі, як і очі стуляла. От задрімала вона, та й то тільки на одну хвилину; незабаром схопилася і затремтіла од холоду.

— Що це? — питає вона, озираючись на всі боки. Та діда не було вже більше — і її дитини не стало: дід заніс її з собою.

А в куточку на той час старі дзиґарі теленькали і важка гиря аж додолу опустилася, — бум! — от і дзиґарі стали.

Сердешна мати вибігла з хати — і давай кликати свою дитину.

Надворі, у снігу, сиділа якась жінка у довгому чорному вбранні. І каже:

— У тебе в хаті Смерть була: я бачила, як вона вибігла звідти з твоєю дитиною; вона йде прудше вітру і ніколи вже не вертає того, що взяла!

— Скажи тільки мені: якою вона йшла дорогою? — питає мати. — Мені тільки скажи, якою дорогою, — я вже сама найду її!

— Дорогу я знаю, — каже жінка в чорному вбранні. — Та перш чим скажу тобі, ти повинна заспівати мені усіх тих пісень, що співала своїй дитині. Я дуже люблю оті пісні; я їх давніше колись чула. Я, — каже, — ніч. Я бачила, як ти й плакала, співаючи пісні тії.

— Усіх, усіх заспіваю, — каже мати. — Тільки не загаюй мене, щоб мені догнати її, щоб мені найти свою дитину!

От сидить ніч мовчки й не поворухнеться. Тоді мати, ламаючи руки, заплакала та й почала співати.

Багато там було пісень тих, а сліз — іще більше!

Ніч тоді й каже:

— Іди по праву руч у темний сосновий бір: я бачила, що Смерть туди пішла з твоєю дитиною.

Посеред бору лежали дороги навхрест. Вийшла тая мати на перехрестя та й сама вже не знає, якою іти їй дорогою. А там ріс терновий кущ, а на ньому не було ні листу, ні цвіту, бо стояла вже холоднеча люта, аж бурульки з льоду пообвисали на вітах тернових.

— Чи тут не проходила Смерть з моєю дитиною?

— Проходила, — каже терновий кущ, — тільки я не скажу тобі, якою вона пішла дорогою, аж поки ти не нагрієш мене на своїх грудях. Я тут мерзну на смерть, — швидко стану справжньою кригою.

Нічого робити — пригорнула мати кущ той до своїх грудей, та так міцно пригорнула, що він почав аж одтавати. Спичаки[47] з терну повстромлялися їй у груди, і кров закапотіла чималими краплями. А кущ розпустив свіже, зелене листя і зацвів серед холодної зимньої ночі: то, бач, при недолі так тепло на серці у матері! І кущ розказав, якою іти їй дорогою.

От і приходить вона до великого озера; а на тому озері нема ні корабля, ні човна. І озеро те ще негаразд замерзло, щоб по льоду перейти через нього; а убрід перейти — і не кажи: воно було глибоке. А перейти треба: вона хотіла знайти свою дитину. От лягла вона на землю, щоб те озеро випити; та випити озеро — несила чоловікові. Але сердешна мати у тяжкому горі усе думала — може, станеться яке диво.

— Ні, цього не буде! — сказало озеро. — Давай краще поміркуємо з

Відгуки про книгу Казки - Ганс Хрістіан Андерсон (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: