Митькозавр iз Юрківки - Ярослав Михайлович Стельмах

– «…Іноді в повітрі пролітали величезні хижі бабки, розмахом крил до сімдесяти п’яти сантиметрів…» – усе тихше й тихше звучав голос мого друга. Аж ось і зовсім замовк.

Я брів болотом. Усе навкруг справляло навряд чи приємне враження. Товсті стовбури плаунів були вкриті листяними подушками з рубцями від опалого листу, а саме листя звисало лише з горішніх гілок. Лепідодендрони спліталися кронами із сигіляріями, створюючи вічну півтемряву. Коли-не-коли наді мною пролітали бабки з розмахом крил до сімдесяти п’яти сантиметрів, а здоровенні павуки, таргани та скорпіони сердито блимали з густих чагарників. Ось неподалік почувся плюскіт води: якась тварюка насилу виповзла на берег з рибиною в пащі. «Стегоцефал, – безпомилково визначив я. – Перші наземні хребетні».

Десь неподалік затріщали гілки, все ближче і ближче – на відкриту галявину вискочило двоноге страховисько разів у три вище за мене і вишкірило зуби. «Тиранозавр, – жахнувсь я, – страшний ворог усіх наземних тварин. Але ж він повинен з’явитися пізніше. Хоча б так мільйонів на сорок років». Але роздумувати було ніколи. Хижо прискаливши око, тварюка кинулася на мене. Хутко зірвав я з плеча рушницю, приціливсь… і тут тільки помітив, що в руках у мене не зброя, а сачок. Ще сьогодні я ловив ним метеликів, а зараз тебе самого, як ту комаху… Ось іще один крок могутніх лап, хижак хапає мене передньою кінцівкою за руку…

– А-а-а-а! – б’є мій зойк у верхівки дерев. Роззявляється страшна паща і Митьковим голосом кричить:

– Сергію, Сергію, що з тобою, га? Прокинься, Сергійку!

Розплющую очі. Наді мною схилився з ліхтариком Митько, стискаючи рукою мій лікоть.

– Тобі що, снилося щось страшне?

– Нічого мені не снилося, – сердито одказую. – Одпусти руку, чого ти вчепився в неї своїми пальцями?

– Ну, пробач! Тобі боляче, так?

Та це ж людина! – вигукнув я, але було вже пізно: чоловік, зойкнувши, поваливсь униз.

– Зовсім мені не боляче. Це все твої читання дурні вголос. Скінчив уже?

– Скінчив. Ну не сердься. Вже лягаю.

Він вимкнув ліхтарик і ліг поруч:

– На добраніч.

– Нічого собі добра ніч, – відповів я. – Мало не вмер од переляку через твої читання.

Спали ми без пригод.

Розділ IX

Таємниця лісового озера

Після того випадку Митькозавр більше не з’являвся.

– Може, він потонув, – висловив я припущення, але Митько так на мене поглянув, що я в ту ж мить пройнявся вірою у вічне існування цієї тварини.

У нашому житті ніяких змін не відбулося. Ми, як і раніше, сиділи за книжками, доводили один одному свою точку зору й майже щодня ночували в курені.

У Фа-Дієза щез тромбон, і завклубом оплакував його зникнення, мовби пропала його рідна дитина. Подейкували, що то розстарався хтось із доведених до відчаю сусідів. Проте через два дні тромбон знайшовся: висів просто на штахетині. Радості Фа-Дієзовій не було меж. Відтоді він грав з іще більшим натхненням, але вже при зачинених дверях і вікнах.

Митькова бабуся не могла нами нахвалитися.

– Ну й онучки ж у мене, – казала вона. – Тихі, сумирні, слухняні, посидючі. А книжки як люблять! Чого батьки на них жаліються – не розумію. Це ж щастя – таких діточок мати.

– Жах, – сказав якось Митько. – Якби наша Ірина Семенівна знала, як ми тут зубримо її предмет, вона, мабуть, на три роки вперед поставила б нам п’ятірки. Ну ніколи не міг би подумати, що замість літнього відпочинку ми влаштуємо собі ще одну чверть.

– А ти нічого не помітив? – примружив я очі.

– Що саме?

– А те, що вперше ти назвав нашу ботанічку Іриною Семенівною, – єхидкувато зауважив я.

– А й справді, – засміявся він.

А дні минали.

Час було збиратися додому.

– А що, якби ми його справді побачили? – якось запитав я. Ми сиділи біля нашого куреня і дивились, як ніч спадає на ліс.

– Треба було б спробувати спіймати, – рішуче відповів Митько.

– Скоріше в о н о тебе спіймає.

– Тоді хоча б сфотографувати.

– Це я вже чув. А потім?

– Потім здати фотографію до Академії наук із описом усіх наших пригод. Класифікувати його за фотографією – це неважко. Оце було б відкриття! Адже не кожен день ловлять тварин, яких вважають давно вимерлими. Подумай тільки, вимерлими десятки мільйонів років тому. Уявляєш, вмикає наша Семенівна радіо, а там: «Урядове повідомлення: учні шостого «Б» класу середньої школи міста Києва Дмитро Омельчук і Сергій Стеценко в результаті тривалого пошуку…» Якщо через одну латимерію свого часу такий галас зчинили, то що вже казати про нашого, – він ледь порожевів, – Митькозавра. Може, ще й по медалі…

– Точно! – розвеселивсь я. – «За врятування потопаючих».

– При чому тут потопаючі? – не зрозумів Митько.

– Це я так, пожартував. Яку ж, по-твоєму, медаль?

– Мабуть, «За відвагу».

– «За відвагу»? Яка ж у нас відвага? От скажи мені, було таке, щоб ти, поки ми отут, дуже-дуже боявся? Так боявся, щоб аж коліна трусились. Було?

– Було, – сказав Митько. – Коли булькало.

– Так ти ж іще й лізти хотів туди! Я тебе ледве втримав.

– Лізти хотів, але боявся – страх один.

– І я боявся. Аж тремтів.

– Тихше, Сергію, – почув я шепіт друга. – Здається, там он… Диви…

Я мерщій обернувсь і теж вловив якийсь неясний рух. Коло самої води.

– Хапай ліхтарик, – зашепотів Митько, – тільки не вмикай, щоб не побачив світла. За мною!

Ми бігли, напевно, розуміючи, що доля подарувала нам ще одну надію на розкриття таємниці. До кущів, за якими починався вже береговий пісок, повзли. Від води долинув неголосний плюскіт.

– Чуєш? – повернувсь Митько до мене.

Я лише схитнув головою. Незрозуміла млість охопила враз усе тіло. Невже оце зараз ми побачимо жителя лісового озера?…

– Апарат! Фотоапарат забув! – простогнав Митько. – Ах я ж роззява!

– Все одно у темряві знімка не вийшло б, – кинув я, підводячи голову.

Великий півкруглий предмет неквапом віддалявся від берега.

– Значить, так: вискакуємо на рівне й наводимо ліхтарики.

– Може, голосно крикнути, щоб в о н о злякалось?

– Еге, в о н о злякається та як кинеться на нас!..

– А якщо й справді кинеться?

– Ноги є? Отож-бо! А зараз приготувались… Давай!

На слабких ногах виваливсь я із кущів, натис на кнопку ліхтарика й завмер. Від здивування, несподіванки, переляку, не знаю від чого. Скоріш за все, од усього разом. Так, я був готовий, здавалося, стріти в нашому озері що завгодно, але те, що я побачив, перевершило найхимернішу уяву.

Водою пливло щось