Домбі і син - Чарльз Діккенс

— Він не більше чудовисько, як ви, — відповів Поль.

— Що? — страшним голосом скрикнув доктор. — Оце так, так! Га! Що таке?

Поль перелякався, та, дарма що ввесь тремтів, заступився за відсутнього Глябба.

— Це — дуже хороший дідусь, мадам, — пояснив він. — Він возив мене на візку. Він знає все про глиб морський і про риб, що там живуть, і про страховища, що вилазять на скелі й лежать проти сонця, а тоді знову — шубовсть у воду, як чогось налякаються, і то так, що чути на багато-багато миль. А ще є там такі створіння, — вів далі Поль захоплено, — довгі такі, лиш не знаю, наскільки та як їх зовуть… це Флоренс знає… що вдають, ніби з ними трапилось лихо. А як хтось захоче пожаліти їх і підійде, то вони відкривають свою широчезну пащу й кидаються на тебе. І тоді треба, — сміливо звернувся Поль безпосередньо до доктора, — бігти не просто, а повертати врізнобіч, бо вони страшенно довгі, то й повертаються повільно, і так можна втекти. Правда, старий Глябб не знає, чому море робить так, що я думаю про мою померлу маму, і про що це воно завжди говорить, — завжди говорить! Але він дуже багато про нього знає. І я прошу, — закінчив хлопчик, глянувши на три чужі обличчя поглядом безрідного й раптом утративши всю свою жвавість — прошу, щоб ви дозволили старому Гляббові приходити до мене, бо я його дуже добре знаю, і він мене.

— Га! — похитав головою доктор. — Кепська справа. Але наука своє зробить.

Місіс Блімбер, здригнувшися, заявила, що це якесь чудне дитя, і, хоч вона й не була місіс Піпчін, зиркнула на Поля так само, як та яга.

— Покажи йому будинок, Корнеліє, — сказав доктор, — і познайом з новим оточенням. Ідіть з цією молодою леді, Домбі.

Домбі скорився, дав руку незбагненній для нього Корнелії і пішов за нею, боязко позиркуючи на свою супутницю, бо окуляри в неї блищали й надавали їй такого таємничого вигляду, що Поль не знав, куди вона дивиться, і не був навіть певен, чи є в неї очі за скельцями.

Корнелія спершу повела його до класу, до якого заходили з холу через подвійні двері, оббиті сукном, що притишувало й глушило голоси юних джентльменів. А там їх сиділо аж вісім — у різних стадіях розумового занепаду, всі обтяжені роботою й страшенно серйозні. Тутс, як старший, засідав у кутку за окремим письмовим столом і видався Полеві величним чоловіком вельми похилих літ.

Містер Пастир, Б. Г. Н., сидів за другим невеликим столом і, наставивши валок на Вергілія, повільно вкручував цю мелодію у вуха чотирьом юним джентльменам. Двоє, з другої четвірки, судомно хапаючись за голови, заглибились у розв'язання математичних задач; ще один з заплаканим обличчям, що нагадувало брудну віконну шибку, силкувався виборсатись до обіду з безконечної кількості рядків, а ще один дивився на своє завдання, скам'янівши з подиву та розпуки, і, здавалося, перебував у цьому стані від самого сніданку.

Поява нового учня не справила враження, якого можна було б сподіватися. Містер Пастир, Б. Г. Н. (що мав звичку задля прохолоди голити собі голову і обростав тільки коротенькою щетиною), простяг йому свою кощаву руку, кажучи, що радий його бачити. Поль теж був би дуже радий, якби міг хоч трохи щиро сказати йому те саме. Потім Поль за вказівкою Корнелії потиснув руки чотирьом юним джентльменам, що сиділи навпроти містера Пастира, далі тим двом, що гарячково поралися з математичними задачами, тоді юному джентльменові, який змагався з часом і був увесь у чорнилі, і, нарешті, привітався з юним джентльменом у стані скам'яніння, що задубів і зовсім захолонув.

Тутсові Поля вже представляли, тож цей учень обмежився тим, що своїм звичаєм захихотів та засопів і знову поринув у роботу. Робота була не важка, бо оскільки він уже й так «перейшов усе» (і навіть більше), а також, як було уже згадано, затримався в стадії розквіту, то йому було дозволено вдатись до самоосвіти, і полягала вона в тому, що Тутс на уроках писав самому собі довгі листи від різних вельможних осіб, адресовані «П. Тутсові, Есквайру, Брайтон, Суссекс», і старанно переховував їх у своєму столі.

По закінченні цих церемоній Корнелія повела Поля на найвищий поверх, що тривало доволі довго, бо Полеві доводилось обома ногами ставати на одну сходину перед тим як перебратись на наступну. Нарешті вони добулися-таки мети своєї подорожі, і там, у кімнаті, що виходила на розбурхане море, Корнелія показала йому гарненьке, завішане білими запонами ліжко під самим вікном, де на табличці красивими круглими літерами — жирно внизу й тоненько вгорі — було написано «Д о м б і». Два інші такі ж ліжка з такими ж табличками належали, як було зазначено, Брігсові й Тозерові.

Коли вони спускалися назад у хол, Поль побачив, що підсліпуватий парубок, який так тяжко образив був місіс Піпчін, ухопив чималеньку булаву, якою б’ють у бубон, і почав гатити нею в гонг, немов раптом збожеволів чи кликав до помсти. Ніхто його не насварив за це, ніхто не поволік до карцера, і парубок, наробивши шуму, спокійнісінько пішов собі геть. А Корнелія Блімбер сказала, що за чверть години подадуть обід і хай Домбі краще йде до класу, до своїх «товаришів».

Отож, шанобливо минувши великі дзигарі, що, як і перше, допитувались про його здоров’я, Домбі прочинив двері класної кімнати, несміливо, немов завинивши, ввійшов і з певними труднощами зачинив їх за собою. Його товариші розсипалися по всій кімнаті, і тільки скам’янілий хлопець нерухомо стовбичив на місці. Містер Пастир у сірій мантії потягався так, ніби, не дбаючи про збитки, поклав собі будь-що відірвати рукави.

— Ох-хо-хо! — позіхав містер Пастир, стріпуючись як запряжений кінь, — ох боже ж мій, боже! — Ах-ха-а!

Містер Пастир позіхав так широко і поважно, що Поль навіть злякався. Всі учні, за винятком Тутса, теж виглядали потомлені й готувалися до обіду; дехто перев’язував краватки, що й справді були дуже тугі, дехто мив руки у суміжній кімнаті або пригладжував щіткою волосся, — і ніхто не давав взнаки, що радіє.

Юний Тутс, що скінчив ці приготування