Пригоди журавлика - Всеволод Зіновійович Нестайко

Кожен руку до грудей притуляє, де біля серця вінок схований, і ніжні сумні слова шепоче.

— Ех! — тихо зітхнув Чарівник-Будівник. — Не жаль було б і життя віддати, тільки б її побачити.

І раптом з темряви почувся голос, мов дзвіночок:

— Не треба життя віддавати. Я тут.

Засвітився враз ліхтарик-блимарик, і побачив Чарівник-Будівник у кутку підземелля дівчину з суничної галявини — високу, струнку, як тополя, ставну, чорноброву Веселицю Прекрасну. А поряд — всі шестеро її сестер.

— Так ви теж тут! — підхопилися брати, кинулися до них. Слова вимовити не можуть.

Нарешті Чарівник-Будівник отямився й каже:

— Ну, тепер мені й смерть не страшна. Усміхнулася Веселиця Прекрасна.

— Не про смерть, про життя думати треба. Треба думати, як самим звідси вибратися і Жарт-Птицю звільнити.

Зітхнули брати всі разом:

— Як же це зробити, коли в нас усі чари геть-чисто пропали. Безсилі ми.

І знову усміхнулася чорноброва дівчина, аж посвітлішало в підземеллі (недарма її звали Веселицею Прекрасною). Усміхнулася й каже:

— То, хлопці, нічого. Не сумуйте. На Бомбулу все одно ніякі чари не діють. Поряд з ним усі інші чари зникають. Недарма й ваші зникли. Тільки ні він, ні Бомбулиця, ні Бомбулеса не знають про це. І не знають вони, що пересилити їх може не чарівна, а звичайна сила — розум і праця, мужність і дружба. І якщо ми всі гуртом візьмемося, то подолаємо їх.

— Ми готові! — вигукнули брати. — Кажи, що робити.

Перш за все треба нам з цього підземелля вибратися. І не просто вибратися, а в сусіднє підземелля перейти, де Бомбула зберігає чарівний крам-ловсам, з якого мішки-самолови робляться. Без мішків-самоловів не подолати нам Бомбулу з його посімейством, криворотими карликами і вартою.

— А як же нам у сусіднє підземелля перейти? — питають брати.

— Хто у вас на вигадки мастак? — питає Веселиця Прекрасна. — У нас Олена-Вчена.

І на сестрицю-сміяницю показує, в якої очі, мов фіалки лісові. Це її Майстер-Видумляйстер на суничній галявині зустрів, її вінок з лісових фіалок біля серця носить.

Подивились майстри на Майстра-Видумляйстра.

— Він! — кажуть.

Почервонів Майстер-Видумляйстер, опустив очі. Крім заклинання «Тангенс-синус-керосинус…» нічогісінько в голові нема.

— Не можу… Не вмію… — ледь чутно прошепотів.

— У невмілого руки не болять, — усміхнулась Олена-Вчена. — Берись та вчись.

Одвела його вбік, щось шепотіти почала. Він тільки головою киває й підтакує.

Потім Олена-Вчена й каже:

— Придумали ми землерийний пристрій. З гребінців наших дівочих, з черевиків ваших парубоцьких: гребінцями пристрій землю риє, черевиками одкидає — тунель прокладає.

Віддали сестриці свої гребінці, поскидали брати свої черевики! Заходилися Олена-Вчена й Майстер-Видумляйстер ладнати пристрій. Голови один до одного посхиляли, вона показує, він киває, підтакує, захопилися — нічого круг себе не бачать.

Дивляться брати — а Майстєр-Видумляйстер усміхається несміливо, ледь-ледь, але усміхається. Вперше відтоді, як чарівником став.

Зробили Олена-Вчена і Майстер-Видумляйстер свій пристрій. Почали хід у сусіднє підземелля рити.

Гребінцями риють, черевиками землю одкидають — тунель прокладають.

Брати і сестриці їх підміняють. Дружно у сім змін працюють.

Довго рили хід. Нарешті прорили.

Вилізли в сусіднє підземелля. Дивляться — під стіною краму-ловсаму лежать сувої.

Веселиця Прекрасна й каже:

— Ну от! Тепер за мішки-самолови братися треба. А це не просто мішки, а такі, з яких навіть чарівник сам не вилізе. Їх і покроїти треба вміти, і пошити треба вміти. Хто з вас шити мастак? У нас Галя-Ткаля.

І на сестрицю-сміяницю показує, в якої очі сині-сині, як волошки польові. Це її Одівець-Кравець на суничній галявині зустрів, її вінок з польових волошок біля серця носить.

Глянули брати на Одівця-Кравця.

— Він! — кажуть.

Почервонів Одівець-Кравець, опустив очі.

— Нічого не вмію, — чесно признався.

— У невмілого руки не болять, — усміхнулася Галя-Ткаля. — Берись та вчись.

Вийняла з кишені ножиці, заходилася крам-ловсам кроїти. Одівець-Кравець підсобляє, головою киває — вчиться.

Покроїли, взялися шити. І хоч Одівець-Кравець раз у раз пальці коле, проте не зважає, голкою махає — аж чуб мокрий.

Дивляться брати — а Одівець-Кравець усміхається. Несміливо, ледь-ледь, але усміхається. Вперше відтоді, як чарівником став.

Довго шили вони (брати й сестриці їх підміняли, у сім змін працювали), пошили чотири здоровенницьких хитромудрих мішки-самолови.

Веселиця Прекрасна й каже:

— Ну а тепер треба з підземелля нагору підніматися.

Для цього Бомбулі служить ліфт-ескалатор. Оно він. Але треба розібратися, як ним користуватися. Хто у вас по засобах пересування мастак? У нас Надійка-Водійка.

І показує на дівчину-сміяницю, як лілея, білолицю. Це її Літун-Плавець-Ходило на суничній галявині зустрів, її вінок з білих лілей на грудях носить.

Глянули брати на Літуна-Плавця-Ходила.

— Він! — кажуть.

Почервонів Літун-Плавець-Ходило, опустив очі.

— Не вмію я нічого, — чесно признався.

— У невмілого руки не болять, — усміхнулася Надійка-Водійка. — Берись та вчись.

Заходилася Надійка-Водійка коло ліфта поратися — розбиратися, як ним користуватися. Літун-Плавець-Ходило тільки головою киває, підтакує. Незвичайний ліфт, хитромудрий, такого в світі ніде немає. Але розібралися Надійка-Водійка з Літуном-Плавцем-Ходилом. Зашурхотіли, розчинилися двері.

Дивляться брати, — а Літун-Плавець-Ходило усміхається. Вперше відтоді, як чарівником став.

— Заходьте у ліфт, поїхали, — сказали Надійка-Водійка і Літун-Плавець-Ходило.

Зайшли брати і сестриці-сміяниці в ліфт, поїхали нагору.

І піднялися прямісінько у палац, у той самий зал, де на стінах зброя висить.

Бачать — ранній ранок нагорі. Сонечко у вікна всміхається. Тремтить-дзеленчить на стінах зброя — так хропуть Бомбула і його посімейство.

А мішки-самолови вже самі з рук рвуться.

Гоп!