Король Матіуш Перший - Януш Корчак
«Треба почекати, — вирішив Матіуш, — а поки що навчуся свистіти».
Якщо ти ніколи не бачив, як це робиться, навчитися свистіти зовсім не просто. Але в Матіуша, як відомо, була сильна воля, і йому це вдалося.
І ось одного дня він свиснув просто так, для проби. І як же він був здивований, коли через хвилину немов із-під землі виріс Фелек.
— Як ти сюди потрапив?
— Переліз через паркан, — відповів хлопчик, стоячи перед королем навитяжку.
Король зі своїм новим другом прошмигнули в густий малинник, що ріс уздовж огорожі, щоб без перешкод вирішити, як їм бути далі.
III
наєш, Фелеку, який я нещасний! З того часу, як я навчився писати, мені приносять на підпис різні папери, і це називається в них управляти державою. Насправді не я розпоряджаюся, а мною всі командують. Наказують робити безліч нудних, непотрібних речей, а все цікаве роблять самі.— Хто ж ці мерзотники, які сміють командувати вашою милістю?
— Міністри. Коли був живий батько, я слухався його…
— Тоді ти був його високістю наслідним принцем, а батько твій — його величністю королем, а тепер…
— Тепер мені зовсім погано. Адже міністрів багато, а я один!
— Вони військові чи штатські?
— Військовий міністр один.
— А всі інші штатські?
— Що таке «штатські»?
— Ну, котрі шабель і мундирів не носять.
— Отже, штатські.
Запхнувши до рота жменю малини, Фелек глибоко замислився. А потім несподівано запитав, чи є в королівському саду вишні.
Матіуша трохи спантеличило це запитання, але Фелек уже встиг завоювати його симпатію, і він сказав, що є вишні і груші, і обіцяв передати Фелеку через паркан, скільки той захоче.
— Ну, гаразд, часто нам бачитися не можна, а то попадемося. Удаватимемо, що ми незнайомі. А листи кладіть, ваша величносте, під паркан. І про вишні не забудьте! Покладете лист, ваше величносте, свисніть, і я його візьму.
— А коли в тебе буде готова відповідь, ти мені свисни, — зрадів Матіуш.
— Короля свистом викликати негоже, — заперечив Фелек. — Я зозулею кричатиму. Стану подалі від паркана й кукуватиму — «ку-ку, ку-ку!»
— Добре, — погодився Матіуш. — Коли ми знову побачимося?
Фелек довго думав і нарешті промовив:
— Без дозволу мені сюди не можна приходити. Мій батько за версту людину розгледить, недаремно він у королівській гвардії служить. А він суворо заборонив мені навіть близько підходити до паркана. «Фелек, — сказав він, — не надумайся красти вишні в королівському саду, а то з тебе шкуру спущу».
Матіуш сторопів.
От тобі й на! З таким трудом знайти друга — і щоб з твоєї вини з нього шкуру здерли! Ні, це дуже великий ризик.
— Як же ти повернешся додому? — рознервувався Матіуш.
— Ви йдіть, ваша милість, а я вже щось придумаю.
Визнавши його пораду розумною, Матіуш виліз із чагарників. І саме вчасно: гувернер-іноземець, стурбований його зникненням, так і оглядався навколо.
Висока палацова огорожа не заважала дружбі хлопчиків. Але Матіуш часто зітхав на оглядах у лікаря, який щотижня вимірював його зріст і зважував, аби знати, чи скоро король підросте. Матіуш скаржився на самотність і одного дня сказав військовому міністрові, що хотів би навчатися військовій справі.
— Може, у вас на прикметі є знайомий сержант, який давав би мені уроки?
— Бажання вашої величності опанувати військове ремесло вельми похвальне. Але чому ви хочете, аби це був неодмінно сержант?
— Не обов’язково сержант, нехай син сержанта.
Військовий міністр наморщив лоба і зі статечним виглядом занотував щось у записник.
Матіуш зітхнув безнадійно: він заздалегідь знав відповідь міністра.
— Бажання вашої величності обговорюватиметься на найближчому засіданні ради міністрів.
«Нічого путнього з цього не вийде: пришлють старого генерала», — подумав Матіуш.
Проте цього разу справа несподівано набула іншого повороту.
На найближчому засіданні в порядку денному стояло одне питання — війна. Три держави оголосили війну Матіушу.
Минув день, другий, а Матіуш нічого не знав. Про війну його повідомив Фелек. Зазвичай, поклавши листа, Фелек тричі кричав: «Ку-ку, ку-ку, ку-ку», а цього дня його «ку-ку» повторювалося разів сто. І Матіуш здогадався — лист дуже важливий. Але наскільки важливий, він, звичайно, і не підозрював, їхня держава давно не воювала. Стефан Мудрий, його батько, вмів жити в мирі із сусідами, і, хоча великої дружби ні з ким не водив, до війни справа не доходила, а йому оголосити війну ніхто б не наважився.
«Три держави оголосили вашій величності війну, — писав Фелек. — Мій батько давно обіцяв випити на радощах при першій звістці про війну. Я чекаю, коли він нап’ється, бонам необхідно побачитися».
Усе зрозуміло: сусіди захотіли скористатися недосвідченістю короля. І Матіуш вирішив довести їм, що вони помилилися: він хоч і маленький, зуміє захистити свою країну не гірше дорослого.
Війна!
У Матіуша кров розбурхалася — недаремно він був правнуком відважного Павла Завойовника!
Ось коли згодилося б збільшувальне скло, що на відстані запалює порох, і шапка-невидимка!
Матіуш чекав, коли його запросять на надзвичайне засідання і він, як монарх, візьме кермо влади у свої руки. Але засідання відбулося вночі, і Матіуша не покликали.
А вранці, як завжди, з’явився на урок гувернер-іноземець.
Матіуш знав: за придворним етикетом королеві непристойно вередувати, упиратися й сердитися, особливо в такий відповідальний момент, як зараз. Тому він лише грізно насупив брови і, поглянувши на себе в дзеркало під час уроку, подумав: «Я схожий на Генріха Лютого!»
З нетерпінням чекав Матіуш тієї години, коли міністри зазвичай з’являлися до нього з доповідями. Уявіть його обурення, коли церемоніймейстер оголосив, що сьогодні аудієнція відміняється.
— Я вимагаю, аби військовий міністр негайно з’явився в тронну залу! — збліднувши від гніву, твердо сказав він.
Слово «військовий» Матіуш виголосив таким тоном, що церемоніймейстер насторожився: схоже, юному королеві все відомо.
— Військовий міністр на засіданні.
— Тоді я сам піду до нього, — заявив Матіуш і попрямував до аудієнц-зали.
— Ваша величносте, зачекайте хвилинку, — ледве не плачучи, благав старий. — Згляньтеся наді мною! Я головою відповідаю за порядок у палаці. У мене будуть великі неприємності.
Матіушу стало шкода старого. Адже ніхто не знав краще за нього, що можна робити королеві, а чого не можна. Часто довгими зимовими вечорами, сидячи біля каміна, Матіуш, затамувавши подих, слухав розповіді старого про короля-батька, королеву-матір,
