Артеміс Фаул. Зрада Опал - Йон Колфер

— Тут таке повітря. Мені завжди пити хочеться. Дуже голова болить.

Граб почесав перенісся.

— І в мене теж. Щойно увімкнуть світло, напишу скаргу.

Саме цієї миті увімкнулося світло. Одна за одною спалахнули лампочки по всій довжині коридора.

— Ну от,— посміхнувся Скант.— Паніка скінчи­лася. Брате, може, тепер нам придбають новий гене­ратор?

У кінці коридора з’явився доктор Аргон. Він ішов так швидко, що майже не відставав від лампочок.

— А нога у вас значно краще, Джеррі,— зауважив Мерв.

Доктор Аргон не звернув на піксі уваги. Очі в ньо­го були широко розплющені, дихав він часто і пере­ривчато.

— Капрале Кельп,— ледь вимовив він.— Кобой... вона? Вона?..

Граб закотив очі.

— Заспокойтеся, докторе. Міс Кобой висить там, де ви її і залишили. Подивіться.

Аргон сперся долонями об стіну, перевірив циф­ри на моніторі.

— Так, жодних змін. Жодних змін. Двохвилинні перебої, але все гаразд.

— Я ж казав,— знизав плечима Граб.— І коли вже ви тут, хочу поговорити з вами про мій головний біль.

Аргон відмахнувся.

— Мені потрібна ватна паличка. Сканте, маєш?

Скант поплескав по кишенях.

— Вибач, Джеррі. Жодної.

— Не називай мене Джеррі! — гримнув Джербал Аргон, відкриваючи кришку візка.— Десь тут мають бути ватні палички.— Обличчям гнома котився піт.— Ви ж прибираєте в лікарні! — Він рився у віз­ку, шкрябаючи пальцями по фальшивому дну.

Мерв відсунув його, доки той не знайшов потаєм­не відділення чи шпигунський монітор.

— Тримайте, лікарю,— схопив він коробку з па­личками.— Місячний запас. Чистіть вуха досхочу.

Аргон вихопив одну, інші посипалися на підлогу.

— ДНК ніколи не бреше,— пробурмотів він, на­бираючи код на замку.— ДНК ніколи не бреше.

Він забіг до палати і швидко сунув паличку в рота клону. Брати Брілл затамували подих. Вони сподіва­лися, що коли це станеться, їх у клініці вже не буде. Аргон провів паличкою по планшету. За мить на крихітному плазмовому екрані висвітилося ім’я Опал Кобой.

Аргон з полегшенням зітхнув, сперся руками об коліна. Сором’язливо поглянув на свідків.

— Перепрошую. Запанікував. Якби ми втратили Кобой, клініка б цього не пережила. Мабуть, я трохи параноїк. Обличчя можна підробити, але...

— ДНК ніколи не бреше,— хором закінчили Мерв і Скант.

Граб знову надів відеоокуляри.

— Здається, докторові Аргону потрібен невелич­кий відпочинок.

— Авжеж,— гмикнув Мерв і поштовхав візок до службового ліфта.— Ну, ходімо, брате. Потрібно ро­зібратися з електрикою.

Скант потупотів за ним коридором.

— Як думаєш, що там таке?

— Маю певні підозри. Спробуємо оглянути гене­ратор за парковкою чи в підвалі.

— Як скажеш. Урешті-решт, ти старший.

— І мудріший,— додав Мерв.— Не забувай.

Піксі йшли коридором, і некваплива бесіда при­ховувала той факт, що коліна в обох трусяться, а сер­ця калатають за ребрами. Лише коли вони прибрали залишки кислотних бомб і попрямували додому, ди­хання повернулося до норми.

У квартирі, де вони жили разом із Скантом, Мерв дістав Кобой з її схованки. Усі побоювання, що інте­лект Опал постраждає після довгого сну, відразу ж зникли. Очі у їхнього працедавця були блискучими і свідомими.

— Додайте мені швидкості,— сказала вона, непев­но вилізаючи з візка. Хоча розум її повністю уві­мкнувся, знадобиться ще кілька днів електромасажу, щоб повернувся нормальний тонус м’язів.

Мерв допоміг їй пересісти на низеньку канапку.

— Усе на місці. Гроші, хірург, усе.

Опал жадібно напилася, прямо із глечика з акти­вованою водою, що стояв на журнальному столику.

— Добре, добре. А як там мої вороги?

Скант став поруч із братом. Вони були майже ідентичними, хіба що брови у Марва були трохи ширші. Він завжди вважався розумнішим.

— Ми за ними спостерігали, як ви і просили.

Опал аж пити припинила.

— Просила?

— Наказали,— пробелькотів Скант.— Звісно, на­казали. Саме це я і хотів сказати.

Кобой примружила очі.

— Сподіваюся, у братів Брілл не виникло потягу до незалежності, доки я спала.

Скант трохи нахилився, майже вклонився.

— Ні, ні, міс Кобой. Ми живемо, щоб прислуго­вувати. Лише щоб прислуговувати.

— Так,— погодилася Опал.— І живете, доки прислуговуєте. А тепер до моїх ворогів. Вони живі і здорові, я так думаю?

— Так. Джуліус Рут міцнішає на посаді команди­ра ЛЕП. Його кандидатуру висунули до Ради.

Опал посміхнулася, і то була небезпечна усмішка вовчиці.

— Рада. З такої висоти падатиме! А Холлі Шорт?

— Повернулася до виконання обов’язків. Шість удалих розвідувальних операцій відколи ви впали в кому. Її збираються підвищити до майора.

— Теж мені, майор. Найменше, що ми можемо зробити,— подбати, аби того підвищення ніколи не відбулося. Я маю намір зруйнувати кар’єру Холлі, щоб вона померла в ганьбі.

— Кентавр Фоулі такий же пихатий, як і зав­жди,— продовжив Скант Брілл.— Пропоную щось особливо огидне...

Опал підняла тендітний пальчик, зупиняючи його.

— Ні. З Фоулі поки що нічого не станеться. Його переможе власний інтелект. За моє життя мене двічі перевершили. Обидва рази Фоулі. Щоб його вбити, не потрібно бути генієм. А я хочу бачити його пере­моженим, приниженим і самотнім.— Вона радісно сплеснула в долоні.— І вже тоді я його вб’ю.

— Ми спостерігаємо за всіма зв’язками Артеміса Фаула. Більшу частину останнього року цей юнак намагається знайти якусь картину. Ми відстежили її, вона в Мюнхені.

— Картину? Справді? — В мозку Опал закрутили­ся коліщата.— Так, маємо дістатися до неї швидше за нього. Може, додамо щось до цього витвору мис­тецтва.

Скант кивнув.

— Так. Це не проблема. Вирушаю сьогодні вве­чері.

Опал розтяглася на канапці, немов кішка на соне­чку.

— Добре. Схоже, день буде чудовий. А тепер по­шліть за хірургом.

Брати Брілл перезирнулися.

— Міс Кобой? — почав Мервелл трохи знервовано.

— Так, що там у вас?

— Хірург. Наслідки такої операції змінити не можна, навіть за допомогою магії. Ви впевнені, що не хочете подумати?..

Опал підстрибнула з канапи. Щоки в неї аж роз­жарілися з люті.

— Думати? Хочете, аби я подумала? А що, на вашу думку, я робила весь цей рік? Думала! Двадцять чо­тири години на добу. До біса магію. Магія не допо­могла мені втекти. Наука допомогла. Наука — моя магія. Досить порад, Мерве, або твій брат лишиться єдиною дитиною. Зрозумів?

Мерв закам’янів. Він ще не бачив, щоб Опал так сердилася. Кома її змінила.

— Так, міс Кобой.

— Ну, кличте хірурга.

— Негайно, міс Кобой.

Опал опустилася на канапу. Скоро все повернеть­ся на свої місця. Вороги будуть або знищені, або