Олень на тому березі - Василь Васильович Чухліб

Наступного ранку вони йшли до Холодної гори. Дідусь із заступцем, а Славко й Тарасик несли на плечах металеву трубу.

— Ну, так воно і є! — мовив дідусь, заглянувши в криничку. — Джерело замулилось.

Він вихлюпав із кринички застояну воду, очистив дно, почав копати.

Коли на дні кринички завирувала вода, дідусь хутко вправив у розкопину трубу.

— Ну, тепер струмок оживе! — підбадьорював хлоп'ят і витирав піт з чола.

Дідусь присів на траву, Славко заглядав у криничку.

— Живе вже! Живе! — загукав Тарасик.

Хлоп'ята побігли понад струмком, а він усе тікав і тікав ви них, і не можна було його наздогнати.

Корабликів за городом уже не було. Десь несла їх до річки нова вода.

Тетянка вдавала, що спить. А насправді — тільки очі прижмурила. І вона чула, як прийшов з роботи тато, довго хлюпався й смішно пирхав біля умивальника. А потім вечеряв і водночас розповідав мамі про жнива, про те, скільки пшениці зібрала його бригада.

— Наморився за день, спочивати час, — промовив тато. — Он Тетянка, либонь, уже другий сон додивляється.

— Постелю тобі, — сказала мама. І зашурхотіла накрохмаленим простирадлом.

— О, а це що? — почувся її здивований голос. — Дивись, Андрію, ось на подушці…

— Щось таке чорне й волохате… Кіт — не кіт і нібито й не собака, — роздумував тато.

— Та це ж їжачок! — не витримала Тетянка.

— А я думав, що вона спить! Звідкіля ж цей їжачок тут узявся? — підійшов тато до Тетянчиного ліжка, взяв доньку на руки.

— То я намалювала…

— Ну й художниця! Я ж тобі альбом для малювання купив.

— У альбомі я багато звірів намалювала: і зайця, і лисицю, і вовка. Слон ледве на двох листочках помістився. А їжачок, тату, захотів спати. Що я мала робити? — розповідала Тетянка.

Довелося мамі шукати для тата іншу подушку. А їжачок спав на своїй…

Тетянка дивувалася, коли мама, повернувшися з поля, казала: «Ой, ніженьки в мене аж гудуть!»

А тепер, коли находилася з татом по лісу, й сама відчула: гудуть у неї ніжки. Бо на всіх відомих татові грибовищах побували, і намарне — жодного грибочка.

Повільно йшли тихою лісовою дорогою, що вела до села. І тут Тетянка помітила навпроти зламаної сосни горбочки. Обережно відгребла глицю, а з-під неї три боровики і стільки ж грибенят усміхаються. Ну й дива: прямо на дорозі виклюнулись!

— Хоч ці принесемо, хоч напоказ, щоб не кпинили з нас удома! — зрадів тато.

Та тільки торкнувся одного гриба, Тетянка замахала рученятами:

— Не займай, тату! Це ж вони дорогу переходять. Додому йдуть.

Тато, усміхнувшись, прикрив гриби глицею. Нехай ідуть…

Через кілька днів тато з донькою знову були в лісі. Тетянка одразу побігла до зламаної сосни.

— Нема вже грибів, тату, нема! — загукала. — Бач, перейшли вони дорогу!..

Чи буває літо восени? А буває. Тоді, восени, можуть іти надокучливі дощі, віють холодні вітри. Та нараз стає тихо, тепло і сухо.

— Золоті деньки! — каже дідусь.

Тарасик і Славко допомагають йому зносити гарбузи з городу.

— І я хочу гарбузи носити! — прибігає до них Тетянка. — Так бери он того, що на пагорбку.

Тетянка схиляється над бокатим жовтим гарбузом. Та навіть з місця його не зрушить.

Хлопці переморгуються, а в Тетянки на очах сльози.

— То вони жартують, — заспокоює її дідусь. — Ось цей гарбузик по твоїй силі.

— Гей, Тарасе, бабине літо летить! — здіймає руки над головою Славко.

Хлоп'ята облишають гарбузи і ну гасати по городу.

— Лови! Лови! — ганяються за білим павутинням. Воно пливе і низько, над самими головами, і ген високо, в голубому небі.

Тетянка то несе свій гарбузик, то котить. Врешті віддає його бабусі.

— Там твоє літо полетіло, — каже.

— Літо? Авжеж, полетіло моє літо, — зітхає бабуся.

— А Тарасик і Славко хочуть наздогнати…

Бабуся пригортає Тетянку:

— Отаке придумали. Ніхто вже мого літа не наздожене. А до вас скільки ще весен зелених, скільки літечок красних прилине.

По лозняку та вільшанику, що за городом, неначе багаття палахкотить. То від червоних кетягів на калинових кущах. Ламати їх саме в пору. Бо ягоди вже прихопив морозець, а від того вони солодшають.

Принесуть діти калину додому, бабуся пов'яже її в пучки і повісить на горищі.

Кращих ліків, ніж калина та малина, годі й шукати, — каже бабуся.

Як хто простудиться, бува, вона хутенько заварює чай з калиною — з ягодами, листям і гілками. Посьорбаєш того чаю — і простуду ніби рукою знімає. А ще бабуся смачний кисіль з калиною варить, пиріжки пече. А коли ставить другі вікна на зиму, то у міжвіконня кладе калинові пучечки. Взимку лютує надворі мороз, намагається і до хати прошмигнути, розмальовує шибки. А калина палахкотить собі весело: мовляв, не здолаєш, морозе!

Тетянка складає наламану калину на пожухлій траві, а Тарасик вигойдується мало не на вершечку розлогого куща.

— Досить уже! — гукає Тетянка братикові. — Бо й не донесемо.

Тарасик шугає на землю.

— Калині не шкодить, коли її ламають. Навесні вона молоді нагони викидає і стає ще пишнішою. Та оті найбільші кетяги лишимо для снігурів. Прилетять вони взимку сюди і поласують ягодами.

Тарасика й Тетянку майже не видно за оберемочками калини. Здається, ніби два пломінці відірвалися від калинового багаття і пливуть почорнілим осіннім городом до